Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Гадаю, ми б подалися в дорогу тієї ж таки ночі, якби лишень мали другу пляшку гранатового вина, що підбадьорила б нас і надихнула на негайну виправу. Але, враховуючи обставини, ми вирішили вирушити вдосвіта: ми не надто переймалися браком необхідних для подорожі коштів, оскільки знали — якщо лише нам не зрадить колишня вправність, дорогою ми завжди зуміємо зібрати дещицю недобровільних пожертв із простодушних селян. А тим часом ми спрямували стопи свої до нашого тимчасового житла, і домовласник зустрів нас невдоволеним привітанням, вкрай неввічливо вимагаючи гроші. Одначе золоті надії завтрашнього дня озброїли нас супроти таких дріб’язкових прикрощів, і ми відмахнулися від того чолов’яги зі зневагою, яка, вочевидь, геть його приголомшила, якщо взагалі не вгамувала. 

Ми добряче заспали, і сонце вже високо підбилося лазуровим небесним схилом, коли ми вийшли за браму Узулдарума та рушили північним шляхом, що вів до Комморіома. Ми поживно поснідали бурштиново-жовтими динями та поцупленою куркою, яку приготували в лісі, а по тому продовжили наші мандри. Попри втому, що дедалі дужче відчувалася наприкінці дня, наша подорож була приємною, і ми славно збавляли час, розглядаючи мінливі краєвиди та людей, що траплялися дорогою. Дехто з тих людей, я певен, ще й досі згадує нас із сумом, адже ми не відмовляли собі ні в чому, що надавалося до вжитку та приваблювало нашу уяву чи наші апетити. 

То був приємний край, всіяний фермами, садами, стрімкими водами та зеленими, заквітчаними лісами. Врешті-решт уже десь по обіді ми дісталися майже зарослого старовинного шляху, яким віддавна ніхто не користувався і який відгалужувався від уторованої дороги та вів крізь предковічні джунглі до Комморіома. 

Ніхто не бачив, як ми ступили на той шлях, і звідтоді ми вже нікого не зустрічали. Зробивши один-єдиний крок, ми для усіх зникли; й здалося нам, що лісову тишу, яка широко розляглася навколо, вже багато століть не тривожили кроки жодного смертного, і що останнім тут ступав легендарний король зі своїми підданцями, полишаючи стару столицю. Тутешні дерева були вищими та могутнішими за всі, які нам будь-коли випадало бачити. Круг них лабіринтами зміїлося плетиво, подібне до неосяжної павутини повзучих рослин, коли б не таких само давніх, як і стовбури. Квіти сягали нездорової величини, їхні пелюстки були смертельно бліді або криваво-шарлатові, і линули з них непереборно солодкі пахощі або нестерпний сморід. Плоди, які ми бачили дорогою, мали велетенські розміри та були забарвлені у пурпурові, помаранчеві або бурі кольори; чомусь ми не наважились їх їсти. 

Ми просувалися вперед, і ліс ставав чимдалі густішим і пишнішим, а шлях, яким ми ступали, хоч і був викладений гранітовими плитами, ставав дедалі зарослішим, оскільки дерева пустили корені у проміжки між плитами й у багатьох місцях порозсували широкі блоки. Хоча сонце ще не скотилося до небокраю, тіні, які на нас відкидали гігантські стовбури та гілки, зробилися ще густішими, і ми рухалися далі у темно-зеленому напівмороці, сповненому важкими запахами буйної рослинності та гнилих плодів. Не було там ані птахів, ані звірів, яких можна зустріти в будь-кому здоровому лісі, лише інколи з-перед наших ніг нечутно вислизала якась гадюка і, звиваючись блідими важкими кільцями, зникала серед куп сморідного листя на узбіччі, чи якась велетенська нетля з химерними та лиховісної барви цятками на крилах пролітала перед очима й щезала у присмерку джунглів. Ще не запали сутінки, а всюди вже з’явилися величезні пурпурові кажани з очима, схожими на крихітні рубіни. При нашому наближенні вони злітали з отруйних на вигляд плодів, якими саме ласували, і, ширяючи високо у повітрі, зі злостивою увагою стежили за нами. Якимось чином ми відчували, що за нами стежать ще й інші, незримі, сутності; і охопило нас щось на кшталт шанобливого трепету та невиразного страху перед цими жахливими джунглями; більше ми не розмовляли голосно та часто, а лише зрідка перемовлялися пошепки. 

Серед інших речей, які нам вдалося прихопити дорогою, був великий шкіряний міх, повний пальмового спирту. Ми вже не раз прикладалися до того полум’яного трунку, і це допомагало збавляти одноманітність нашої подорожі; зараз він мав неабияк стати нам у пригоді. Ми зробили по добрячому ковтку, і невдовзі джунглі вже не викликали такого шанобливого трему; нам випадало лише чудуватися, як то ми дозволили тиші та мороку, витрішкуватим кажанам і навислим неозорим просторам лягти тягарем нам на душі, хай навіть на якусь хвильку. Здається, після другого ковтка ми почали співати пісень. 

Коли врешті-решт зовсім посутеніло й приховане денне світило зайшло за обрій, а високо у небесах засяяв місяць на підповні15, ми були вже такі сповнені завзяттям до пригод, що вирішили докласти зусиль, але поквапитися й тієї-таки ночі дістатися Комморіома. Ми повечеряли вкраденими у селян харчами і кілька разів передавали один одному шкіряний міх. І тоді, вже добряче під’ївши й підпивши та переповнившись сміливістю й відвагою досягти нашої піднесеної мети, ми продовжили подорож. 

Далебі, йти залишалося не надто багато. Поки ми із запалом, який робив непомітною тривалість мандрівки, обговорювали, до яких із казкових скарбів Комморіома візьмемося передовсім, то й незчулися, як побачили у місяцевім світлі понад верхівками дерев полиск мармурових бань, а тоді поміж гілками та стовбурами з’явилися бліді колони огорнутих тінями портиків16. Ще кілька кроків — і ось ми вже ступали брукованими вулицями, що розбігалися обабіч від головного шляху, яким ми простували, та губилися у високому пишному лісі, де листя могутніх пальмоподібних папоротей височіло над дахами прадавніх будинків. 

Ми зупинились, і безгоміння давньої пустки знову наклало печать мовчання на наші вуста. Будинки були тихі, мов усипальниці, а глибокі тіні, що лежали на них і навколо них, були холодні, лиховісні й таємничі, неначе тінь самої смерті. Здавалося, ніби над цим місцем вже багато століть не сяяло сонце, що нічого теплішого від примарних променів мертвотно-блідого місяця не торкалося цього мармуру та граніту з часів переселення, до якого спонукало людей пророцтво Білої Сивілли Поляріону. 

— Хотів би я, щоб зараз світило сонце, — промимрив Тірув Омпалліос. У низькому тоні його голосу лунав дивний присвист, неприродно гучний у мертвій тиші. 

— Тіруве Омпалліосе, — відказав я, — не віриться мені, що ти з доброго дива стаєш забобонним. Та й не хотілося б мені навіть думати, що ти піддаєшся дитинним примхам юрби. Хай там як, а нумо випиймо ще. 

Ми відчутно полегшили шкіряний міх, адже відчули потребу як слід