Читати книгу - "Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

      Коли Оленю виповнилося два рочки, його татка зжер кровожерливий Дракон. Тож, не дивно, що єдиною метою у житті хлопчика була помста лютому лиходію. Щоб здійснити свою мрію, треба було тренуватися, тренуватися і тренуватися.

      Спочатку було дуже важко. Олень ледь міг пробігти навколо своєї частини поселення. І те, правду кажучи, то був не біг, а повільне пересування маленьких ніжок землею, навколо будівель. Але Мама не дала хлопчику забути мету всього свого життя. Вона, і зранку – коли Оленчик ще хотів спатки, - і ввечері, - коли Оленчик вже хотів спатки, - нагадувала, що просто так це Дракону не минеться! Мамин манюній хлопчик (при цих словах вона дуже боляче, але явно із любов’ю, щипала синочка за щоку) помститься за батька!

      А ще Мама була дуже наполегливою. Вона цілу добу носила на голові обруч, який подарував Татко. Обруч був з міді, із чотирма листочками конюшини. А ще, він блищав на Сонці, попервах.

     Олень боявся темного ворожого лісу, де мешкали дикі звірі, підступні гадюки,  натовпи лісових духів, чарівні камені, які могли щомиті ожити та перетворитися на будь-яку жахливу істоту та дерева, які могли будь-якої миті нахилитися, схопити маленького хлопчика за комір своїми величезними лапами-гілками та перекинути у пащу лютого Дракона.

    Тож, хлопчик вирішив тренувати силу свого духу та позбутися відчуття страху. Мама не хотіла пускати манюнього синочка вночі до лісу, але вона зрозуміла, що справжній вбивця Драконів повинен позбутися почуття страху. Тож, мудра жінка на словах не пускала Оленя до лісу, натомість вночі так голосно ридала, що хоч-не-хоч, а потайки вилізти з вікна, пробратися поміж сусідніми будівлями та заховатися у темному ворожому лісі було необхідно.

      Коли хлопчику виповнилося чотири роки, він із гордістю усвідомив, що може бігати навколо не лише своєї частини, але й навколо цілого поселення. А поселення це було не якімсь манюнім нецікавим колом, заточеним у кам’яні стіни, як у диких людей на півдні, а було вільне від кайданів та мало форму трилисника!

      Свята Олень не любив. Свята вимагали довгих відповідальних приготувань, коли роботу знаходили навіть для такої малечі, як Олень. Свята відволікали від тренувань!

      Але щойно хтось з дорослих, втамувавши голод та спрагу, починав розповідати історії з реального життя, думки про тренування та помсту залишали голову хлопчика. Історії Олень міг би слухати годинами, а може навіть цілими днями.

     - І схопила його відьма і хотіла перетворити на камінь, - казав старий Сніг та простягав суху руку до горнятка з медом, осушував його та продовжував, - а тоді прилетів Дракон і спопелив лиходійку. І врятувався Силун! – Слухачі зойкали, а старий підкручував свій довгий сивий вус та опорожняв наступну порцію меду.

     - Як так? – Губився Олень. – Хіба Длакон не спепелив гелоя?

     - Ні, - обдумавши це запитання відповідав Сніг. – Він його чаклунським мечем того во, пронизав… ік… до самої лютої смерті. Отак от.

       - А хіба гелой не міг сяклунським месем і відьму… Плонзити, до самої лютої смелті? – Дивувався хлопчик. Тоді очі у старого Сніга починали сяяти сміхом, і він пояснював:

      - Авжеж, що не міг. Чоловік може легко впоратися із Драконом, а от із відьмою…, - дорослі, які чули цю розповідь починали хихотіти. Якщо ж це пояснення чула дружина старого, то підстрибувала до Сніга, хапала його за вухо та тягнула до білої хатинки, примовляючи при цьому:

      - Напився вже старий дурень!

       На думку Оленя, у цю мить вона сама була дуже схожа та стару розлючену відьму.

     Найбільше хлопчик любив, коли історії розповідали Жерці, які приходили на свята з своїх безгрішних поселень. Ці мудрі люди не лише розповідали найцікавіші розповіді, але й знали відповіді на всі запитання. Олень любив ставити запитання, але ніхто окрім Жерців не міг дати на них відповідей.

      Влітку Олень навчився плавати. Спочатку було дуже моторошно: велика ріка навмисно заливала свої води у рот хлопчику та намагалася всіляко його втопити. Хтось лоскотав його у воді. Дядько Карп, який вчив дітлахів плавати, казав що то лише риби, але дітлахи були певні, що то так граються русалки. Зрештою, коли вже всі дітлахи, окрім Оленя, навчилися плавати, дядько Карп зітхнув та вивіз переляканого хлопчика на середину річки. Там підступний Карп кинув малого з човна.

       Спочатку Оленю здалося, що він оглух. Потім, хлопчик відкрив очі та з жахом побачив навкруг себе саму лише воду та якесь створіння, яке згори протягувало до його голови свої світлі мохнаті лапи, а може й кігті. Раптом воно вже зжерло дядька Карпа, а тепер полює на нього, Оленя? Хлопчик заверещав. Річка проковтнула звук, натомість з’явилися бульбашки. Оленю стало зрозуміло: він або помре від нестачі повітря, або ця істота, яка тягне свої противні лапи, відкрутить йому голову. Щосили хлопчик забив руками та ногами, і випірнув з води.

     - Отакої, - сказав дядько Карп. – А я вже хотів пірнати за тобою.

      Олень блимнув очима та розреготався. Страшними мохнатими лапами виявилося його власне довге волосся, яке у воді, чомусь, піднялося вгору.

      Кожен чоловік повинен був вміти захистити своє поселення. Тож, хлопчаків навчали битися на мечах (спочатку дерев’яних, а згодом і залізних) та стріляти з луку. Дівчатам також дозволяли вчитися стріляти з луку. Тому, на щорічних змаганнях перемогу, як правило, отримувала якась з дівчат.