Читати книгу - "Мовчання ягнят"

У доктора Лектера бордові очі, і світло відбивається в них маленькими червоними цятками. Інколи здається, що ті цятки іскрами злітаються в самий центр. Його погляд повністю заволодів Старлінг.

Вона підійшла трохи ближче до ґрат. Волосся на руках стало дибки й напинало зсередини рукави.

– Докторе, у нас великі проблеми з укладанням психологічних портретів. Я хочу попросити вас про допомогу.

– «У нас», тобто у відділу поведінкової психології в Куантіко. Можу припустити, що ви працюєте на Джека Кроуфорда.

– Так, на нього.

– Дозвольте поглянути на ваше посвідчення.

Кларіс цього не очікувала.

– Я вже пред’являла його в… кабінеті директора.

– Тобто ви пред’явили його Фредерікові Чилтону, доктору філософії?

– Так.

– А ви бачили його посвідчення?

– Ні.

– Перелік його наукових звань досить стислий, можу вас запевнити. Ви вже познайомилися з Аланом? Чарівний, так? З котрим із цих двох ви охочіше вели б розмову?

– Загалом, мабуть, з Аланом.

– Ви можете виявитися журналісткою, яку доктор Чилтон пустив сюди за гроші. Гадаю, в мене є право поглянути на ваше посвідчення.

– Гаразд.

Кларіс показала йому ламінований документ.

– Я нічого не бачу на такій відстані, передайте його мені, будь ласка.

– Не можу.

– Бо воно жорстке.

– Так.

– Спитайте в Барні.

Прийшов санітар і оголосив:

– Докторе Лектер, я дозволю передати вам це посвідчення. Але якщо ви не повернете його, коли я попрошу, якщо доведеться піднімати всіх на ноги й гамувати вас, аби його повернути, то я сильно засмучусь. А якщо ви мене засмутите, то доведеться тримати вас у перев’язах, поки я трохи не відійду. Харчування крізь трубочку, перевдягання «почесних штанців» двічі на день і все таке інше. А ще я тиждень не віддаватиму вам пошту. Зрозуміли?

– Звісно, Барні.

Таця з посвідченням ковзнула в камеру, і доктор Лектер підняв його до світла.

– Курсант? Тут сказано «курсант». Джек Кроуфорд посилає курсанта на розмову зі мною?

Він постукав карткою по дрібних білих зубах і вдихнув її запах.

– Докторе Лектер, – сказав Барні.

– Так, звичайно.

Він поклав посвідчення назад у тацю, і Барні витяг її назовні.

– Так, я й досі проходжу стажування в Академії, – сказала Старлінг, – але ми говоримо не про ФБР, йдеться про психологію. Гадаю, ви можете самостійно визначити, чи маю я достатню кваліфікацію, щоб спілкуватися з вами на цю тему, чи не так?

– Хм-м-м, – сказав доктор Лектер. – Власне… як підступно з вашого боку. Барні, як гадаєш, можна принести офіцеру Старлінг стілець?

– Доктор Чилтон нічого не казав мені про стілець.

– А що тобі підказує гарне виховання, Барні?

– Вам принести стілець? – спитав Барні в Кларіс. – Можна організувати, але він ніколи… ну, зазвичай ніхто не лишається тут надовго.

– Так, дякую, – відповіла Старлінг.

Барні приніс складаний стілець із замкненої комори в коридорі навпроти, встановив його і пішов.

– А тепер, – сказав Лектер, сідаючи за стіл боком, щоб дивитися на Кларіс, – що сказав вам Міґґс?

– Хто?

– Множинний[20] Міґґс, із камери, що далі коридором. Він щось до вас просичав. Що він сказав?

– Він сказав: «Я чую, як пахне твоя пизда».

– Зрозуміло. Особисто я не чую. Ви користуєтеся кремом для шкіри фірми «Евіан», а інколи – парфумами «L’Air du Temps»[21], але не сьогодні. Сьогодні ви категорично не напахувалися. Що ви думаєте з приводу того, що сказав вам Міґґс?

– Він вороже налаштований з причин, які мені не відомі. Дуже шкода. Він вороже ставиться до людей, а вони – до нього. Замкнене коло.

– А ви до нього вороже налаштовані?

– Співчуваю через його психічний розлад. Поза тим, він чинить багато галасу. Як ви здогадалися про парфуми?

– За запахом із вашої сумочки, коли ви діставали посвідчення. Гарна сумочка.

– Дякую.

– Ви взяли свою найкращу сумочку, чи не так?

– Так.

Це була правда. Вона заощаджувала гроші на цю класичну, просту сумочку, і то був у неї найбільш вишуканий аксесуар.

– Набагато краща за ваші туфлі.

– Сподіваюся, до них також дійде черга.

– Не маю жодного сумніву.

– Малюнки на стінах – ваші, докторе?

– А ви гадаєте, я викликав сюди дизайнера?

– Отой, що над раковиною, це європейське місто?

– Флоренція. Палаццо Веккіо та Дуомо, вид з Бельведеру.

– Ви малювали з пам’яті, всі ці деталі?

– Пам’ять, офіцере Старлінг, це все, що я маю замість краєвидів.

– А на іншому – розп’яття? Середній хрест порожній.

– Голгофа після зняття з хреста. Пастель і «меджик-маркер» на пергаменті для пакування м’яса. Ось що насправді отримав злодій, якому обіцяли Рай, коли жертовне ягня забрали геть.

– І що саме?

– Ясна річ, йому переламали ноги, як і його випадковому сусідові, який глузував з Христа. Ви що, зроду не читали Євангелія від Йоанна? Тоді раджу картини Дуккіо, він дуже точно зображає розп’яття. Як Вілл Ґрем? Який у нього вигляд?

– Я не знайома з Віллом Ґремом.

– Ви знаєте, хто він. Протеже Джека Кроуфорда. Який був до вас. Як його обличчя?

– Я ніколи його не бачила.

– Це називається «обрізати старі зв’язки», офіцере Старлінг, якщо ви не заперечуєте.

Кілька секунд тривала мовчанка, а тоді Кларіс випалила:

– Натомість ми б могли підшити дещо з давно відрізаного. Я принесла…

– Ні. Ні, це нерозумно й неправильно. Ніколи не користуйтеся дотепами, щоб плавно перейти до іншої теми. Послухайте, поки об’єкт усвідомлює подібні дотепи й відповідає на них, суб’єкт має змогу провести швидкий безсторонній аналіз, що згубно впливає на настрій. Наше спілкування відбувається в площині доброго гумору. У вас непогано виходило, ви були чемні й сприйнятливі до чемності, ви ввійшли в довіру, поділившись принизливою правдою про Міґґса, та ось ви вдаєтеся до незграбної спроби перевести розмову на свою анкету. Так не годиться.

– Докторе Лектер, ви – досвідчений клінічний психіатр. Гадаєте, я настільки дурна, щоб намагатися маніпулювати вами через настрій? У жодному разі, повірте. Я прошу вас заповнити анкету, а ви погодитесь або відмовитесь. Невже буде якась шкода від того, що ви просто поглянете на ці запитання?

– Офіцере Старлінг, ви читали періодичні видання, які останнім часом виходили у відділі поведінкової психології?

– Так.

– І я теж. Дурники з ФБР відмовляються надсилати мені «Правоохоронний вісник», проте я дістаю його від перекупників, а також виписую «Новини» Джона Джея[22] й психіатричні журнали. Вони поділяють людей, які скоюють серійні вбивства, на дві категорії – організовані та неорганізовані. Що ви про це думаєте?

– Базовий підхід… очевидно, що вони…