Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 Наступного дня я боялася йти до школи. Переживала через Хан Чьоля, через Джи Міна. Але була рада, що Мін бере таку участь у моїй долі. Йому не наплювати на мене, і він готовий мені навіть допомогти. Може, не все так уже й погано? 

 Поки я не зайшла в клас, серце моє було не на місці. Але, мабуть, більш схвильовано почувалася, коли зайшла в нашу аудиторію, і поки пройшла до своєї парти. Я помітила, що Джи Мін проводив мене поглядом. 

 Може, він намагався визначити, чи все зі мною гаразд? 

 Так, зі мною все добре. Мені так хотілося, щоб Мін про це знав. І ні, зі мною не все в порядку в іншому сенсі. Через нього не все гаразд. Він подарував мені, можливо, помилкову надію. 

 Як же мені хотілося обернутися і поглянути на нього. 

 Я обережно озирнулася. Мене кинуло в жар. Мін спостерігав за мною. Наші погляди зустрілися, і я розгубилася. Не змогла витримати його погляд і відвернулася, повернувшись у попереднє положення.  

 Наскільки було простіше, коли він «не бачив» мене. Думки хаотично метушилися в моїй голові, немов потривожені бджоли у вулику. Що мені слід зробити? Чи не занадто я швидко відвернулася? Чи продовжує він дивитися на мене? Що він робить зараз? Про що думає? Якщо я обернуся знову... 

 Я озирнулася. Але Джи Мін уже не дивився на мене. Він був зайнятий своїми справами і більше не звертав на мене увагу. Більше не звертав. Сумненько. Я навіть на якийсь час забула про Хан Чьоля. Не згадувала, поки не побачила його під час перерви в шкільному коридорі.   

 Зупинившись, як укопана, я не могла зрушити з місця. Чи шукав він мене, чи це випадкова зустріч, не мало великого значення. Лічені миті залишалися до того, як він порівняється зі мною. Я побачила його занадто пізно. Але в коридорі багато людей. Тут при всіх він нічого мені не зробить, але він може, як і минулого разу, потягнути мене силою в який-небудь затишний куточок. 

 Хан Чьоль підняв на мене очі, в яких я прочитала невдоволення і неприязнь до себе, і все. Він нічого не зробив, нічого не сказав. Просто пройшов повз трохи здивовану мене. Такого я, звісно, не очікувала. Але вирішила, що для «з'ясування стосунків» тут було невідповідне місце. 

 Я полегшено видихнула, вирішивши, що мене це цілком влаштовує, і швидко покрокувала в напрямку свого класу. 

 Хан Чьоль більше не діставав мене і не шукав зі мною зустрічей. Усе закінчилося досить швидко і несподівано, немов він про все забув. І це було якось дивно. Можливо, Чьоль дізнався про те, хто насправді здав його і приятелів завучу. Тоді все зрозуміло. Тепер у нього немає причин переслідувати мене. 

 Через кілька днів я остаточно заспокоїлася. Чьоль дійсно не чіплявся більше до мене, і мені навіть здалося, що обходив мене стороною. В іншому моє життя повернулося в колишнє русло. І Джи Мін, як і раніше, більше не звертав на мене увагу. Але одного разу застав мене, коли я плакала. 

 Це був вихідний день. Я пішла з дому зі скандалом.  

 Я жила зі своєю тіткою Мі Ре та її чоловіком. Він терпіти мене не міг і коли напивався, звинувачував у всіх своїх бідах і невдачах. Лаявся через те, що я «сиджу на його шиї», і він даремно витрачає на мене свої насилу зароблені гроші. Тітка ніколи не захищала мене. Вона боялася його. Він не раз піднімав на неї руку - вона намагалася не перечити своєму чоловікові. 

 Мені було важко і до сліз прикро. Крім них у мене нікого більше не було. Своїх батьків я втратила занадто рано. Вони обидва загинули в автокатастрофі.  Тітка забрала мене до себе, але в нас не все складалося гладко, особливо, коли я підросла. І тим більше, коли вона вийшла заміж вдруге. Я стала для цієї сім'ї зайвим тягарем. 

 Ось і сьогодні дядечко напився і намагався всіляко зігнати на мені свою злість і невдоволення. Я пішла, ухилившись від ляпаса і вислухавши слідом безліч образливих слів і прокльонів, звинувачень. Довго блукала містом, потім ноги самі привели мене в порт на пристань. Я прийшла до маяка. На оглядовому майданчику стояли лавочки, і я сіла на одну з них, підібравши до себе ноги й обхопивши коліна руками, підтягнувши їх до підборіддя. 

 Сльози самі наверталися на очі. Я ридала, знаючи, що поруч нікого немає, що мене ніхто не бачить, і чули мене лише хвилі. Ніхто не дізнається. 

 Незабаром заспокоїлася і майже перестала схлипувати. Через шум хвиль, не почула, що до мене хтось підійшов. Хтось сів поруч на лавочку. Повернула голову, щоб побачити, хто це, і завмерла від несподіванки. Це був Джи Мін. Я навіть злякалася і спустила ноги на землю, сівши нормально, і чомусь почала гикати. Поспіхом стала витирати сльози, розтираючи їх по щоках. Не хотіла, щоб хтось бачив, як я плачу. І зараз мені чомусь було ніяково і навіть соромно. Про те, який вигляд маю заплакана, вже й говорити годі. Я намагалася відвернутися від Міна, ховаючи обличчя з опухлими від сліз очима. І проклята гикавка ніяк не проходила. За що мені це?! 

 Мін простягнув мені бляшану баночку з якимось напоєм. Я не наважувалася її взяти, немов відчувала якийсь підступ. Здивовано підняла на хлопця очі. 

- Це мені? - ікнула, прикривши рот рукою. 

- Ну, простягаю тобі. Якщо не для тебе, навіщо б тобі віддавав? 

 Я з вдячністю кивнула головою, акуратно забираючи в нього баночку. Обережно, щоб ненароком не торкнутися його руки. Я пам'ятала, як Джи Мін відсахнувся від мене минулого разу, коли я так необачно схопила його за руку.