Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

Рада не стала заперечувати, стиснувши його велику долоню. Разом вони вийшли через потаємні двері.

Коли дівчина та хлопець опинилися у замковому парку сонце вже не стояло так високо, як тоді, коли вони в останній раз дивилися у вікно. Була десь четверта година дня.

Альбрехт так і не знайшов що їй сказати.

- Гаразд. Втраченого вже не повернеш… - раптом заговорила Рада. - Я не хочу зараз думати про неї! Маму та друзів вже не повернути! Хоча мені здається це була не остання наша зустріч з нею! Я би її кинула у в'язницю або стратила!

Альбрехт був здивований, яким спокійним голосом вона це казала.

- Я не зміг. Від неї відрікся батько! Мені  її жаль!

- Вона витре ноги о твою жалість. - спокійно і серйозно сказала Рада, ідучи по парковій дорозі. - Її не сковують правила палацу, вона вільна! Так що краще було якби вона тоді себе вбила…

- Вона б того не зробили! - похитав головою Альбрехт. - Це блеф! - бачачи, що Рада трохи не в собі, хоча намагається приховати свою злість, хлопець змінив тему. - Не хочу про неї розмовляти! Краще давай подумаємо, що будем робити завтра ввечері.

Рада заблимала очима, вона зовсім забула, що у Альбрехта завтра день народження.

- Ну можна поставити стіл у саду. Літом добре вечеряти на свіжому повітрі! Поки є вільний час треба піти на кухню узгодити меню.

Альбрехт усміхнувся. Йому не дуже хотілося відзначати день народження, але це був чудовий привід, щоб відволікти її від поганих думок.