Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Інший дім 📚 - Українською

Читати книгу - "Інший дім"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Інший дім" автора Оксана Лущевська. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 24
Перейти на сторінку:
однієї.

— Коштовні, так? — перепитав чоловік.

— Ні-ні. Срібні. Маленькі. Такі невеличкі мушлі.

— Зірвали? — у його очах знову було співчуття.

— Ні. Мабуть, загубила, — я торкнулася вуха.

— Болить?

— Не знаю. Ні, майже, ні.

— Дорогі сережки?

— Ні, вони... Ні. Це мамин подарунок. Атлантичні мушлі, — я зняла ту одну сережку, що лишилася у вусі. — Мама надіслала мені. А я... я загубила... — я подивилася йому в очі.

— Добре, що сама ціла, — сказав чоловік. — А синець, — він придивився до мене ближче, — буде. Але, — кивнув, — як то кажуть, до весілля заживе.

Я зненацька схлипнула. Увесь той час, доки чоловік випитував мене, хлопець мовчав. Коли я схлипнула, він стурбовано глянув на мене. Нарешті вдалося роздивитися його очі — сірі-сірі. Від його погляду трохи відлягло від серця.

— Розкажи батькам, — порадив чоловік. — Треба заявити на них у міліцію, чи що? Як гадаєш, Максе?

— Не знаю.

Ми підійшли до зупинки.

— Скажіть, який автобус іде до Ра...

— Градинської, — знов поправив чоловіка хлопець.

— Так, який до Градинської?

— Сідайте на 21, і попросіть, щоб стали за мостом, — сказав якийсь юнак, знявши на хвильку навушники.

— Он їде! — чоловік махнув рукою. Автобус набли­жа­в­ся. — Слухай, — він ляснув себе по кишенях. — А ми ж із Максом навіть не запитали, як тебе звати. То як?

— Павлина, — відповіла я. — Поля. Мене звати Поля.

— Бувай здорова, Полю, — кивнув чоловік. — Гроші на автобус маєш?

— Вистачить, — я увійшла в маршрутку. — А ваша... хусточка? — спохопилася я, дивлячись на закривавлений шматок білосніжної тканини.

— Е, облиш, облиш, — махнув рукою чоловік. — Хай щастить! — крикнув він у двері.

Автобус від’їхав.

Я ще раз озирнулася на своїх рятівників. Вони пішли в бік супермаркету.

Мені спало на думку, що я не додумалася ні подякувати їм, ні запитати, як звали чоловіка. Напевно, Максового батька.

Але чи був він його батьком? Чи, може, сусідом? Знайомим?

Та й чи хлопця звали Максом? Чи, може, мені здалося? Почулося?

Після такого потрясіння могло що завгодно­ тра­пи­тися. Я ще раз подивилася на закривавлений ­­носовичок. Жінка, яка сиділа поряд, турботливо глянула на мене.

— Усе нормально? — запитала вона.

— Майже, дякую, — я розтиснула долоню зі срібною сережкою-мушлею.

Автобус зупинився на світлофорі. Я ще раз озирнулася. Чоловік і хлопець вже зайшли до супермаркету, але мені досі виднілася кольорова шапка Макса.

«Зелений, жовтий, червоний...»

Барви крутилися в голові.

«Зелений, жовтий, червоний... як світлофор... Червоний, жовтий, зелений...»

Раптово знову відчула липкі й холодні стусани тих двох покидьків.

Я сильно-сильно затисла сережку в долоні. «Мамо-о-о...» — подумки прошепотіла... і згадала про новини і... про кінець світу.

Артем

— Пити щось будеш? — Аліна запитала, коли ми увійшли до квартири.

Я відразу відчув особливий аромат її помешкання. Напевно, тут просто щось нещодавно готували, але мені пахло домашнім затишком і теплом, яких у насуже не з’являлося віддавна.

— Буду, — відповів так розгублено, наче я вперше в житті був гостем.

— Що? — вона показала мені рукою на шафу, куди треба було повісити куртку.

— Що-небудь.

— Добре, тоді йди обирай фільм, — Аліна вказала на вітальню. — Почувайся, як вдома. Я зараз!

«Почувайся як вдома?»

Я роззувся і пройшов до вітальні. Спочатку сів на крісло. Потім на диван. Оглядівся. Вітальня трохи нагадувала нашу. По кутках і на підвіконнях мама любила вішати чи розставляти вазони. Меблі були натерті до блиску. На журнальному столику не було звалиська газет, як у нас. Лінолеум вилискував.

Я почувався не в своїй тарілці. Особливо мене дратувало те, що після гри, як мені завжди здавалося, запах від мене був не дуже. І що дивного? Звичайно, у грі з тебе сходить сім потів, не менше. Тепер я хвилювався, що Аліна це помітить. Навіщо я погодився прийти? Краще б я навідався до неї іншим разом...

— Ти яке кіно любиш? Ти так і не сказав, — неочікувано гукнула Аліна з кухні і я аж стрепенувся.

«Вона просила вибрати фільм!»

Я підхопився й підійшов до полиці з DVD-дис­ками.

— А ти?

— Яке вибереш — таке й будемо дивитися!

Мені б якийсь трилер пішов. Але трилери, здається, не дуже подобаються дівчатам. Принаймні наші з Полею смаки завжди розходилися, якщо йшлося про музику чи кіно. Поля схожа на маму. Їм подавай романтику, комедію, драму, чи мультик. Напевно, й Аліні так само.

«Що ж подобається сестрі, якби згадати... Загалом, що тут є?»

Я став проводити пальцем по дисках: «Титанік», «Я, робот», «Ілюзіоніст», «Форест Гамп», «Гаррі Поттер», «Таксі», «Володар перснів», «Пірати Карибського моря»...

— То що? — Аліна увійшла до кімнати і подала мені склянку соку. — Зараз буде чай і канапки. Ти ж голодний?

— Ну... — мені хотілося під землю провалитися. Навіщо вона запитала. Звісно, після гри я міг би й бика проковтнути. — Мама там залишила плов. Підігріти?

— Ні, я в нормі, — щойно я це сказав, як у животі мені забурчало.

«Хоч би вона того не почула».

— То що дивимося? — наполягала Аліна.

— Може «Піратів»? — вирвалося в мене.

— Ум, можна...

«Коли ж прийдуть її батьки?» — подумав я, але в неї запитувати було незручно.

Що мені зараз робити? Ось вона — Аліна.

Сісти до неї ближче?

Взяти за руку?

Обійняти? Стриматися?

Я все ж трохи підсунувся до Аліни. Необережно сів на мобільник. Екран його засвітився.

«Полька?»

Я не міг прогнати думки про сестру.

— Зараз, — поглянув на Аліну, яка стурбовано кивнула. — Секунду...

Я набрав Польку.

«Поза зоною...»

«Полька! От якби вона не пішла з гри... От якби вона... Та що вона — все вона? Але якби не... то я б...»

Під час перегляду «Піратів» я наважився торкнутися Аліниної руки. І вона не відсахнулася. Навпаки: ніби випадково підсунула свою маленьку долоню ближче до моєї грубої. Тоді я нарешті припинив думати про Полю і про всі «якби».

Алінині батьки попередили, що повернуться май­же вдосвіта. Я ще ніколи так довго не засиджувався. Було дивно, незвично. Скільки фільмів ми передивилися?

Перед тим, як попрощатися, Аліна мене запитала:

— Арчі, а це правда, що ви із сестрою їдете в Америку?

Глянувши в її очі, я гостро відчув, що їхати мені нікуди не хочеться. «Що як Аліна почне зустрічатися з Федотом?»

— Співбесіди призначено, але... — я намагався потягнути час і склеїти відмазку. — Ще візи треба отримати.

— Це

1 ... 5 6 7 ... 24
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інший дім», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Інший дім"