Читати книгу - "Сказання Земномор'я"

Це було найкраще, що Видра міг зробити, протестуючи проти використання таких хороших майстрів і такого гарного корабля для брудних справ. Він був задоволений собою. Коли корабель спустили на воду (все йшло чудово, бо закляття мало працювати, лише коли судно буде у відкритому морі), Видра все-таки не зумів приховати від своїх вчителів, що він створив. Хіба міг він не розповісти про свою витівку цим нещасним старим, простим повитухам, і тому молодому горбаню, який умів говорити з мертвими, і тій сліпій дівчині, яка знала стільки справжніх імен речей? Він розповів їм це, і сліпа дівчина радісно засміялася, але старі дружно казали: «Пильнуй! Будь обережний! Не базікай зайвого і постарайся втекти».

На службі у Лозена був один чоловік, який називав себе Винюхувачем, тому що, як він говорив, у нього був особливий нюх на всякі чаклунські штучки і він завжди вийде на слід чаклуна або відьми. Він був зобов'язаний, наприклад, обнюхувати їжу і питво Лозена, а також його одяг і одяг відвідуючих його жінок — бо все це могли використати проти нього вороги, точніше чарівники, які перебували на службі у його ворогів; Винюхувач також завжди уважно оглядав бойові кораблі свого повелителя. Корабель в такій небезпечній стихії, як море, стає часом дуже крихким і на рідкість вразливим для усіляких заклять і чаклунства. І як тільки Винюхувач зійшов на борт нової галери, він дещо відчув.

— Так, так, — сказав він, — і хто ж автор? — Він підійшов до керма і поклав на нього руку. — Розумно, — зауважив він. — Але все-таки хто ж автор? Схоже, якийсь новачок. — Він потягнув носом повітря і з задоволенням відзначив: — Дуже, дуже розумно!

Вони прийшли на вулицю Корабелів вже в темряві. Ногами вибили двері і запали в будинок, а Винюхувач, за плечима якого юрмилися озброєні люди в бойових обладунках, сказав:

— Його. Решту можете залишити в спокої. - І додав, звертаючись вже безпосередньо до Видри: — Не здумай тікати. — Але сказав це тихо і майже дружелюбно. Він відчув у юнакові велику силу, настільки могутню, що навіть трохи її побоювався. Але гірка розгубленість Видри була занадто велика, а знань і умінь у нього було ще занадто мало, щоб він навіть подумати міг про те, щоб за допомогою магії звільнитися або хоча б перешкодити цим людям проявляти таку жорстокість. Він просто кинувся на них і бився, ніби знавіснілий звір, до тих пір, поки вони не стукнули його чимось важким по голові. Батькові Видри вони зламали щелепу, а матір і тітку побили до втрати свідомості, щоб провчити і щоб надалі не надумали виховувати таких «надто спритних» хлопчаків. А потім вони потягли Видру геть.

На вузькій вуличці жодні двері навіть не відкрилися. Ніхто не виглянув, щоб подивитися, що за шум відбувається у сусідів. І пройшло чимало часу після того, як озброєні люди повели Видру, коли хтось із сусідів все ж зважився виповзти зі свого лігва і спробувати в міру своїх сил втішити його рідних. «Ах, яке прокляття ця магія!» — говорили вони.

Винюхувач оголосив своєму господареві, що чарівник, який наклав на корабель закляття, знаходиться під замком і в надійному місці, і Лозен запитав:

— А на кого він працював?

— Він працював на вашій верфі, мій король. — Лозен любив, коли його так називали.

— Дурень, я бажаю знати, хто велів йому накласти закляття на моє судно?

— Це, схоже, була його власна ідея, мій король.

— Але звідки вона взялася? Яка йому від усього цього користь?

Винюхувач тільки знизав плечима. Він не наважився повідомити Лозену, як сильно ненавидять його люди.

— Так ти кажеш, що він дуже спритний? Чи можеш ти його якось використати?

— Можу спробувати, ваша високість.

— Ну то приручи його або знищ, — заявив Лозен і зайнявся іншими справами, які здавалися йому більш важливими.

Скромні вчителі Видри навчили його бути гордим. І від щирого серця зневажати тих чарівників, що працюють на таких, як Лозен, дозволяючи страху або жадібності перетворювати диво в злодіяння. З точки зору Видри, ніщо не могло бути огидніше подібної зради по відношенню до свого мистецтва і майстерності. Так що його дуже турбувало те, що зневажити Винюхувача він не міг.

Його вкинули в комору одного з тих старих палаців, які тепер вважалися власністю Лозена. У коморі не було вікон, а двері, міцні, дубові, окуті залізом і укріплені заклинаннями, були здатні перешкодити вибратися звідти і набагато більш досвідченому чарівникові. Лозен утримував цілу армію вельми майстерних і могутніх магів.

Винюхувач, втім, аж ніяк не вважав себе чарівником. «Все, що у мене є, це мій ніс», — говорив він. Він щодня заходив до Видри подивитися, як той оговтується після удару по голові і вивиху плеча, і поговорити з ним. І був, наскільки міг бачити Видра, налаштований по відношенню до нього цілком дружелюбно.

— Якщо ти не захочеш на нас працювати, тебе вб'ють, — сказав він Видрі. — Лозен не може тримати у себе таких, як ти. Так що краще тобі піти до нього на службу, якщо він запропонує.

— Я не можу.

Видра заявив про це скоріше з жалем, ніж з упевненістю. І Винюхувач подивився на нього з повагою. Живучи в будинку правителя-пірата, він шалено втомився від загроз, від хвальків і грубих хамів.

— А в чому ти найсильніший?

Видра відповів не відразу. І, хоча Винюхувач йому майже подобався, він зовсім не збирався йому довіряти.

— У зміні форми, — пробурмотів він нарешті неохоче.

— Невже в справжніх перетвореннях?

— Ні, в звичайних ілюзіях. Наприклад, можу зелений листок перетворити в золотий злиток. Ніби.

У ті дні ще не було певних назв різних видів чарівництва і магічних мистецтв, та й зв'язок між цими мистецтвами і вміннями ще був не досить ясний. Ще не існувало, як говорили згодом мудреці з острова Рок, ніякої науки для того знання, якими вони володіли. Але Винюхувач відмінно зрозумів, що його бранець просто