Читати книгу - "Spotlight, Night Rain"

   Чоловік раз по раз зиркав на мене незрозумілим поглядом, але заговорити не наважувався. Я теж мовчала. Очікувала.

- Це складно. Я не хочу про це говорити.

   Що ж, принаймні я спробувала.

- Добре, але раптом що - я завжди можу вислухати чи допомогти, якщо у вас щось трапилося.

- Я ціную це, Лівіцька, але давайте не переходити межі "студентка-викладач".

- Даресе Йосиповичу, я просто вам запропонувала плече допомоги, як людина, а не як студентка. Тим паче – ми зараз поза межами навчального закладу, - боже, от, що я таке кажу, наче натякаю на щось?!

   Ми доїхали до мого гуртожитка, а я цього навіть не помітила. Дощ лише посилювався, перетворюючись у зливу. По вікні стікали водоспади. На душі стало сумно. Не хотілося так швидко прощатися. Навіть, якщо наше спілкування складалося не якнайкраще.

- Даресе Йосиповичу?

- Так, Ніколь? - чоловік змінив положення, щоб краще мене бачити. Його погляд здавалося віддзеркалював мій – такий само сумний. Тому я вирішила понахабніти, все одно єдиний варіант розвитку ситуації - ми прощаємося і я йду далі сумувати до кімнати. А так - можливо його совість не дозволить відмовити.

- Можете пригостити мене какао?

- Що? - здивований вираз обличчя Драгана підказував, що такого повороту він точно не очікував. - Лівіцька, а вам нахабності не займати?

- Я замерзла, а ви хотіли загладити провину. Чи вже забули? - ніяково опустила погляд, я дійсно замерзла.

   Дарес Йосипович мовчки зняв свій піджак і наблизившись впритул, накинув мені його на плечі та намагався зафіксувати на мені. Через це виникла неоднозначна ситуація, в якій ми опинилися дуже близько одне до одного. Моє серце гупало як шалене і відлуння відбивалося у вухах. Обличчя чоловіка було занадто близько і все моє єство розривалося від двояких почуттів: одна частина кричала тікати, а інша благала зробити будь-що, аби це продовжувалося.

 Його очі ніби спеціально ігнорували факт існування мого декольте і я його розумію – якщо він опустить погляд – це виглядатиме вульгарно і він впаде в моїх очах. Натомість він вивчав та гіпнотизував мої зіниці. І треба сказати це працювало, тому що я навіть подих затамувала від такої близькості. Кожна частинка його обличчя була ідеально гарною. Невідомо звідки виникло бажання відчути, які на смак його вуста і що він зробить, якщо я його поцілую? Але переступити цю межу мені не дозволяв здоровий глузд і потік холодного повітря, який з'явився, коли викладач відхилився назад на своє водійське місце, залишаючи мене розчарованою.

- Добре, Ніколь, обирайте заклад – я пригощу вас.

- Я не хочу заклад. Можна взяти какао на заправці і посидіти тут, в машині? Я люблю пити какао і дивитися на дощ – дуже заспокоює та приносить умиротворення, - пояснила я.

- Добре, Ніколь, як побажаєте.

   Ми доїхали до найближчої заправки, де він взяв великі какао і зупинившись біля невеличкого парку, усадженого строкатими деревами стали насолоджуватися напоями.

   Ми сиділи в тиші, але мелодія дощу замінювала нам будь-які розмови чи радіо. Мені було спокійно з цим чоловіком. Я насолоджувалася його присутністю, ароматом дощу вперемішку з парфумами, теплом і краєвидом за вікном. Це була маленька мить справжнього щастя.