Читати книгу - "Та, що не скорилась., Йо Томас"

Екран ноутбука миготів рядками зашифрованих документів, частина з яких була створена щойно оцифрованими сторінками сувоїв(стародавній рукопис на папірусі чи пергаменті,згорнутий в трубку) з Ватиканського архіву. Поверх ледь помітних водяних знаків горіли координати — широта, довгота, висота над рівнем моря. Гражина нахилилась ближче, прокручуючи лінії шифру:

— Є. Вказівка на місце, яке згадується як Locus Quartus Edenis. Четвертий Рай. Карпати. Між старими перевалами… тут, біля Чорногірського хребта. І ще глибше — Вижницький масив. Недалеко звідси.

Віктор схилився над картою, яку вивели на другий монітор. Гори. Ліси. Старі печери.

— Ось тут ідеться про «шепіт коріння», — пробурмотів він. — І «тіні, що не кидають відбитку в день». Це не поетика — це коди. Має бути древній вхід, ще до-християнського періоду. Можливо, культовий центр, вирізаний у скелі. Місце сили.

Белла тримала в руках надруковані сторінки — вирізки з архівних розповідей очевидців, що згадували дивні події:

— Тут згадують, що у 1926-му в одному з монастирів неподалік Яремче зникло вісім ченців. Їхні щоденники обірвалися записами про "пісню жінки з тіней, яка шепоче про правду до падіння зірок".  — Всі звіти замовчали за наказом зверху. Це все — про Ліліт.

— Що ти маєш на увазі під "активністю культу"? — запитала Гражина.

— Місця, де помічали прояви одержимих, де зникають люди, а потім з’являються з дивними знаками на тілі. Де археологи бояться копати, бо техніка ламається, а провідники відмовляються вести далі.

— Я зберу супутникові знімки, — сказав Віктор. — Вивчу геологічні аномалії і карту печер. Нам треба скласти маршрут.

— А я — зіставлю спогади очевидців з церковними документами. Особливо ті, що спалили, але лишили слід у секулярних джерелах( філософсько - світоглядний напрям, який розмежовує релігію від політики, світського життя, освіти), — додала Гражина.

Усі троє мовчки зиркнули на точку на карті — там, де починався густий темний ліс, і де, за легендою, Ліліт будувала своє царство рівних.

На дворі сутеніло. Через широкі панорами барнхаусу тьмяно світилося останнє світло над Вижницькими схилами. Усередині — м’яке жовтогаряче світло ламп, шелест сторінок, потріскування кавоварки. Атмосфера — як у старій обсерваторії, тільки замість зірок — архівні документи з Ватикану.

Гражина зосереджено вдивлялась у цифрову копію манускрипту з позначкою Confessio Obscura — одне з найбільш засекречених джерел. Віктор стояв поруч із планшетом, проганяючи крізь алгоритм зіставлення мови й часу десятки текстів. Белла принесла ще одну чашку кави і зупинилась позаду, вчитуючись через плече.

— Оце воно, — сказала Гражина тихо. — Запис 1561 року. Відомості з приватного щоденника архієпископа Гвідо. Він був відряджений у Карпати інквізицією. Тут згадується " під тінню каменя в лісі смерті", де жінки вклонялися матері вогню, яку називали Domina Noctis. Пані Ночі. Вона спускалась з неба в димовому тілі і торкалась лобів вибраних.

— А далі? — спитав Віктор.

— Він пише, що вони спалили капище, але нічого не знищили. Бо “тінь відійшла в глибину, а не в смерть”.

Белла прокрутила список додатків до листа:

— Є мапа. І короткий звіт про «зникнення п’яти солдатів у долині Синиці». Там вказано координати. І примітка: "Прояв явища супроводжувався співом і запахом м’яса, що гниє". — Вона скривилася. — І ще: “ті, хто повернувся, відмовились говорити й відрізали собі язики”.

— Сюди, — Віктор виклав мапу. — Це урочище поблизу Шепота. Там є давній монастир, закинутий ще за Австрії. Тепер — руїни. І поруч — печери. Глибокі.

— Це і є слід. Можемо назвати його першим проявом, — сказала Гражина. — Ритуал, явлення, зникнення...

— І все безслідно стерте. — Белла підморгнула. — Крім архіву, який, певно, бачили двоє людей за шість століть.

Сонце остаточно сіло. Тиша Карпат була густою, глибокою, майже надто тихою.

Вранці, на схилі над Вижницею, прокидалось життя.

У кухні пахло смаженими яйцями, свіжим хлібом і гіркою кавою. Белла, у спортивному топі й зібраним у хвіст волоссям, нарізала овочі. Віктор заварював каву, а Гражина сиділа за столом, гортаючи стару карту Буковини.

— Печери мають вихід у кількох місцях, — сказала вона. — Але один із входів, той, що поруч із монастирем, був замурований ще за часів Австрії. Нам потрібен хтось, хто знає, як туди пробратись.

— Я проб’ю по контактах. Місцеві сталкери й туристичні гіди іноді лазять по таких місцях, — буркнув Віктор, відпиваючи з кружки. — Але треба бути обережними. Якщо ці печери дійсно пов’язані з проявом Четвертого раю — ми не знаємо, що там буде чекати.

— Я перевірю метеоумови і склад спорядження, — втрутилась Белла. — Нам знадобляться інфрачервоні ліхтарі, сенсори руху. Я не жартую.

Гражина посміхнулась:

— І броня для душі?

— І броня для сідниць, — підморгнула Белла і крутнула стегнами.

Всі коротко засміялись. Сміх трохи зняв напругу. Але в повітрі залишалося відчуття чогось великого. Непізнаного.

Поки снідали, Белла відкрила планшет і запустила проєкцію з архіву: підсвічені уривки із згадками про Четвертий рай. За переказом — це місце, де Ліліт створила свій власний порядок. Світ без ієрархій, без покори, де люди рівні з богами. Але для цього треба було пройти випробування — подолати морок, що живе всередині.

— Це не просто похід у печеру, — сказала Гражина. — Це перевірка.

— Добре, що ми вже пройшли пекло, — сказав Віктор.

— Можливо, це ще тільки початок, — відповіла Белла.

Вони підняли чашки в мовчазному тості. І заходились готуватися: спорядження, план маршруту, електронна карта, закладки архівів. Завтра — вони рушають.

День у барнхаусі на краю Вижницького лісу розпочався з глибокої тиші, яку порушували тільки звуки кавомолки й клацання клавіш. Після сніданку команда сіла за стіл у вітальні. Кожен мав свою задачу — почалась справжня підготовка до виходу в зону, де, згідно з архівами, могли бути координати Четвертого раю.