Читати книгу - "Гречаний Мед, Роман Олійник (Argonayt)"

– Бриль прохав від вас якоїсь допомоги? – подав голос лейтенант Сердюк. – Ви давали йому гроші?

– Довелося, – приречено зітхнула Вірця. – Я не хотіла терпіти його в своєму домі навіть зайвої хвилини.

– Як ви думаєте, він може знову повернутися сюди? – запитав Паненко.

– Навіщо? Що йому тут робити? Друзів у нього в селі немає, близьких родичів теж. В Підгайцях вже небагато знайдеться тих хто ще пам’ятає про цього лайдака.

– Не перебільшуйте. Все таки Бриль тут народився і зростав, тож неодмінно знайдеться хтось такий, у кого можна попрохати про допомогу.

– З якого це дива Миронові шукати в нашому селі у когось допомоги?– здивувалася Сеньйора Вероніка. – Невже він знову вплутався в якусь кримінальну історію і тепер переховується від правоохоронних органів?

– Бінго! – радісно вигукнув старший оперуповноважений і його кругле лице розпливлося у вдоволеній посмішці. – Ви надзвичайно розумна жінка і ловите все на льоту. У вашого колишнього чоловіка дійсно зараз великі проблеми і ми припускаємо, що він може знову з’явитися у селі.

– Це небезпечно для мене з дітьми? – враз насторожилася жінка.

– Не буду вас обманювати, але не хочу й лякати, – обличчя чоловіка набрало серйозного виразу. – Зараз я не маю права розголошувати всі подробиці справи, бо це таємниця слідства, та краще б Бриль прийшов і добровільно здався нам. Таким вчинком він не тільки б полегшив своє майбутнє життя, але вберіг вас від можливих неприємностей.

– От зараза, – не стримавшись вилаялася Вірця. – Коли ж він нарешті дасть мені спокій.

– Будемо сподіватися, що нічого лихого не трапиться, – з удаваною турботою заспокоїв її Паненко і витягнувши з кишені клаптик заламінованого паперу додав. – Та на всяк випадок, ось тут моя візитівка з усіма контактними даними. Якщо Бриль все-таки з’явиться в селі дайте негайно знати. Так буде найкраще як для нього, так і для вас.

– Гаразд, – сумно зітхнула жінка беручи візитівку. – Коли щось дізнаюся про Мирона, то неодмінно вас повідомлю. А зараз вибачайте, ще маю одну нагальну справу.

– Ну якщо ми про все домовилися, то не будемо більше займати ваш дорогоцінний час, – лице Валерія Миколайовича знову осяяла приязна посмішка. Разом з колегою вони встали з-за столика і поспішили до виходу. Вже в дверях старший оперуповноважений оглянувся і лукаво підморгнувши жінці промовив: – А кава у вашій піцерії, Сеньйоро Вероніко, просто неперевершена. Це я вам як гурман кажу.

– Дідько, – подумки знову вилаялася Вірця. Мабуть справи насправді дуже серйозні, якщо цей правоохоронець вже знає навіть її сільське прізвисько.

Однак довго розмірковувати над тим, що ж такого злочинного вже вкотре накоїв колишній обранець і чим це може відгукнутися для її сім’ї, жінка немала коли. Дід Стефко, так і не дочекавшись на неї, пішки пошкандибав до своєї садиби, тому Сеньйора Вероніка нікуди більше не звертаючи помчала додому. Залишивши мікроавтобус на подвір’ї (все привезене з міста розвантажить пізніше) вона нашвидкуруч переодягнулася і поспішила до хатини Василя. Хоч і знала, що там вже достатньо помічників, та була все ж переконана, що її моральна підтримка в такий важкий для чоловіка час буде конче необхідною.

Як жінка й передбачала, на обійсті Василя було незвично гамірно. Не тому що односельчани збіглися щоб подивитися на бабцю, яка відійшла в небуття. Навпаки, прийшли щоб поспівчувати та допомогти, бо стару поштарку в Підгайцях поважали всі і кожен прекрасно розумів, що згорьований син не справиться самотужки з підготовкою до вечірнього Парастасу і завтрашнього похорону. Верховодила всім тітка Оксана, котра була керівником церковного хору, а тому добре зналася що та як потрібно робити в таких випадках. Вона звільнила Василя від всіх організаційних клопотів, і той стояв біля захололого тіла померлої матері понуривши голову і зі сльозами на очах. Вірця підійшла до чоловіка, і мовчки, бо що ще можна сказати в таку журливу хвилину, просто стала поряд непомітно торкнувшись своєю долонею до його руки.