Читати книгу - "Талiсман"

Двоє чоловіків вилізли з непримітної машини, вони й самі були непримітними. Вони волочили матір…

— Мамо! — закричав він.

— Я чую тебе, Джеку, — голос матері лунав з ванної кімнати. — Що там таке трапилося?

— Ох, — відповів він і відчув, як розслабилися м’язи. — Ох, пробач. Я просто не знав, де ти є.

— Я приймаю ванну, — сказала вона. — Готуюся до вечері. Цього ж поки що ніхто не заборонив?

Джек зрозумів, що йому більше не треба в туалет. Він бухнувся в м’яке крісло та полегшено заплющив очі. З нею все гаразд…

— Поки що все гаразд, — прошепотів потаємний голос, і в хлопчиковій голові знову майнула піщана вирва.

5

Проїхавши сім-вісім миль узбережжям, біля Гемптона вони натрапили на ресторан «Шато лобстерів». У Джека залишились доволі уривчасті враження від сьогоднішнього дня: він потроху забував жахіття на пляжі; дозволив їм розтанути в пам’яті. Офіціант у червоному піджаку з вишитим на спині жовтим лобстером провів їх до столика біля широкого вікна з патьоками дощу.

— Мадам бажає замовити напій? — У офіціанта було холодне й кам’яне обличчя мешканця Нової Англії.

Джек підозрював, що за водянистими очима чоловіка приховується зневага до приталеного піджака від Ральфа Лорена[19] та вечірньої сукні його матері від Голстона[20], в які вони були зодягнені. У хлопця занило серце, що означало звичайну тугу за домівкою. Мамо, якщо ти справді не хвора, то що ми, в біса, тут робимо? Це ж згубне місце! Тут волосся дибки стає. О Боже!

— Принесіть мені банального мартіні, — сказала вона.

Брови офіціанта вигнулися:

— Мадам?

— Кидаєте льоду в склянку, — пояснила вона, — оливку на лід, а «Танкерей»[21] на оливку. Отже… ви зрозуміли?

Заради Бога, мамо, ти що, не бачиш його очей? Ти гадаєш, що поводишся чарівно, а він певен, що ти кепкуєш із нього. Невже ти не бачиш його очей?

Ні. Вона не бачила. І цей брак розуміння в його матері, котра завжди гостро відчувала емоції людей, упав іще одним каменем на його серце. Мати віддалялася… в усіх сенсах.

— Так, мадам.

— Тоді, — вела вона далі, — візьміть пляшку вермуту — марка не має значення — і налийте в склянку. Після цього поставте вермут назад на полицю, а склянку дайте мені. Гаразд?

— Так, мадам, — холодні водянисті новоанглійські очі втупилися в його матір.

У них не було жодної приязні. «Ми ж тут абсолютно самі, — подумав Джек, уперше по-справжньому усвідомлюючи це. — Боже, так?»

— Юний сер?

— Я буду колу, — сумно відповів Джек.

Офіціант пішов. Лілі обнишпорила сумочку, дістала звідти пачку «Герберт Террітунс» (у його дитинстві вона так називала всі цигарки, і досі про себе Джек називав їх так само; мама просила його: «Принеси мені з полиці “Террітунс”, Джекі») і закурила. Трьома рваними видихами вона викашляла дим.

Ще одним каменем на серці стало більше. Два роки тому мати кинула палити. Джек не повірив їй і з дивним фаталізмом чекав, що вона знову візьметься за старе. Це було зворотним боком дитячої наївної недовірливості. Мати завжди палила; невдовзі вона закурить знову. Але вона трималася… трималася, аж доки три місяці тому в Нью-Йорку не зірвалася. «Карлтон»[22]. Вона ходила вітальнею їхньої квартири на Централ-Парк-Вест, смалила, як паротяг, або вмощувалася перед шафкою з платівками та перебирала їх — свій старий рок-н-рол та класичний джаз покійного чоловіка.

— Ти знову палиш, мамо? — запитав він тоді у неї.

— Ага, я палю капустяне листя.

— Краще б ти цього не робила.

— Чому б тобі не увімкнути телевізор? — відказала вона йому з незвичною різкістю. Й повернулася до Джека, міцно зціпивши губи. — Може, натрапиш на виступ Джиммі Сваґґерта[23] чи Преподобного Айка[24]. Сядь в алілуйному кутку із сестрами-молільницями.

— Вибач, — пробурмотів він.

Що ж, це був лишень «Карлтон». Капустяне листя. Але тепер — «Герберт Террітунс»: блакитно-біла старомодна пачка, цигарки, фільтр яких нагадував мундштук, але насправді не був мундштуком. Джек нечітко пригадував, як його батько розповідав комусь, що він, мовляв, палить «Вінстон», а його дружина — «Чорну чуму».

— Помітив щось дивне, Джеку? — запитала в нього мати. Її яскраві очі пронизливо дивились на хлопчика, цигарку вона тримала в звичній для себе ексцентричній манері, затискаючи її між середнім та підмізинним пальцями. Наче перевіряла: ризикне він щось сказати? Ризикне сказати: «Мамо, я помітив, що ти знову палиш “Герберт Террітунс” — це означає, що ти вирішила, що тобі більше немає чого втрачати?»

— Ні, — натомість відповів Джек, і його знову охопила болюча і гнітюча туга за домівкою. — Хіба що це місце. Воно таки трохи дивне.

Вона роззирнулася навколо й усміхнулася. Двоє офіціантів — один товстий, другий худий — обидва в червоних піджаках із лобстерами на спинах, — стояли біля двостулкових дверей на кухню і тихо розмовляли. Оксамитова мотузка відділяла величезну обідню залу від ніши, у якій сиділи Джек із матір’ю. У цій темній печері перевернуті стільці зікуратами вивищувалися над столами. У дальньому кінці крізь вікно на всю стіну виднілася берегова лінія у готичному стилі. Вона навівала Джекові думки про «Кохану Смерті», фільм, у якому знімалась його мати. Вона грала молоду дівчину з купою грошей, яка без згоди батьків вийшла заміж за похмурого і красивого незнайомця. Той забрав її у великий будинок на узбережжі океану та спробував довести до божевілля. «Кохана Смерті» була більш-менш типовим фільмом у кар’єрі Лілі Кавано — вона знялася в багатьох чорно-білих стрічках, де красиві, але всіма забуті актори в капелюхах роз’їжджали в кабріолетах «форда».

З мотузки, що відмежовувала їхню темну печеру, до смішного низько звисала табличка «Залу зачинено».

— Тут трохи похмуро, еге ж? — спитала Лілі.

— Така собі «Сутінкова зона»[25], — відповів Джек, і вона загриміла шорстким, заразним, але якимось милим сміхом.

— Еге ж… Джекі, Джекі, Джекі. — Мати нахилилася до нього і, усміхаючись, скуйовдила його надміру довге волосся.

Також усміхаючись, він відвів