Читати книгу - "Бібліотека душ"

— Зроби просте обличчя, — сказав я. — Наче це твоє місто.

Емму це чомусь насмішило, і вона здавлено розсміялася. Але це, певно, й було смішно, бо жодне місто не було нашим. А особливо — це.

Поїзд зупинився, двері роз’їхалися. Едисон саме глибоко втягнув носом повітря, коли в наш вагон зайшла тітка-ботанічка в окулярах і бушлаті. Побачила нас, і в неї відвисла щелепа. Потім мудро вирішила розвернутися й вийти. Ото вже ні. Дякую. Але я її розумів. Ми були бруднющі й потворні, в чудернацькому старому одязі, заляпані кров’ю. Напевно, в нас був такий вигляд, наче ми щойно вбили того бідолаху, який лежав коло нас.

— Зроби просте обличчя, — пирхнула Емма.

Едисон відвернувся від вікна.

— Ми на правильній дорозі, — проголосив він. — Не підлягає сумніву, що пані Королик та решта проїжджали цим шляхом.

— А тут вони не зійшли? — спитав я.

— Не думаю. Але якщо я не відчую їхнього запаху на наступній станції, ми напевно знатимемо, що проїхали.

Двері з глухим звуком зачинилися, і під акомпанемент електричного виття ми знову рушили. І щойно я збирався запропонувати, щоб ми десь пошукали зміну одягу, як Емма коло мене рвучко підскочила, неначе щось пригадала.

— Едисоне? — спитала вона. — А що з Фіоною і Клер?

Від спомину їхніх імен мене знову пронизала нудотна хвиля тривоги. Востаннє ми бачили їх у звіринці пані Королик, і старша дівчинка залишилася разом з Клер, бо та була надто хвора, щоб іти далі. Коул сказав нам, що він здійснив набіг на звіринець і захопив дівчаток у полон. Але також він нам втирав, що Едисон мертвий, тож, певна річ, що його інформації не можна вірити.

— А, — Едисон похмуро кивнув. — Боюся, що нічого доброго. В душі я, мушу зізнатися, сподівався, що ви не спитаєте.

Емма пополотніла.

— Розкажи.

— Авжеж. Невдовзі по тому, як ваш загін пішов, на нас напала банда витворів. Ми пожбурляли в них армагеддонськими яйцями, а потім розбіглися в різні боки й поховалися. Старша дівчина, з нечесаним волоссям…

— Фіона, — нагадав я, відчуваючи, як сильно калатає серце.

— Вона сховала нас, скориставшись своїм даром домовлятися з рослинами, в деревах і під молоденькими чагарниками. Ми так добре були замасковані, що витворам знадобилося б багато днів, аби нас із тих чагарів повитягати. Але вони пустили газ і вигнали нас на відкриту місцину.

— Газ! — вигукнула Емма. — Ті виродки клялися, що більше ніколи його не використають!

— Схоже, вони брехали, — сказав Едисон.

Якось я бачив у одному фотоальбомі пані Сапсан знімок такої атаки: витвори у примарних масках із контейнерами для дихання стояли в розслаблених позах й випускали в повітря хмари отруйного газу. Смертоносною речовина не була, але від неї горіли легені й горло, а все тіло пронизував жахливий біль. Розказували, що той газ паралізував імбрин і вони не могли виборсатися зі своєї пташиної форми.

— Коли вони нас оточили, — вів далі Едисон, — то влаштували допит на тему, де зараз пані Королик. Вони в її вежі все поперевертали догори дриґом… шукали мапи, щоденники, не знаю, що… А коли бідолашна Дідра хотіла їх зупинити, її застрелили.

Переді мною промайнуло видовжене обличчя емурафи: простакувате, з випнутими зубами, таке миле, — і в шлунку замлоїло. Якою треба бути людиною, щоб убити таке створіння?

— Господи, який жах, — промовив я.

— Жах, — без особливих емоцій погодилася Емма. — А дівчатка?

— Маленьку схопили витвори, — сказав Едисон. — А іншу… ну, там була бійка з кількома солдатами, вони стояли близько до краю урвища, і вона впала.

Я кліпнув очима.

— Що? — На якусь мить світ навколо став розмитим, та потім картинка знову почіткішала.

Емма вся напружилась, однак жоден м’яз не здригнувся на її обличчі.

— Тобто як це — впала? Далеко впала?

— Урвисько там круте. Тисяча футів, не менше[1]. — Його м’ясисті щоки поникли. — Мої співчуття.

Я важко опустився на підлогу. Емма залишилася стояти. Тільки кісточки пальців, що стискали поручень, побіліли.

— Ні, — твердо сказала вона. — Ні, такого не може бути. Може, вона вхопилася за щось, поки летіла. За гілку якусь чи за виступ…

Едисон уважно вивчав поглядом запльовану жуйкою підлогу.

— Це можливо.

— Чи дерева внизу пом’якшили її падіння й упіймали її, наче сітка! Вона вміє з ними розмовляти, ти ж знаєш.

— Так, — відповів він. — Сподіватися треба завжди.

Я спробував собі уявити, як це — коли тобі пом’якшує падіння гостра сосна. І не зміг. На моїх очах пломінчик надії, який запалила Емма, згас, вона відпустила поруччя й важко впала на сидіння поряд зі мною.

Мокрими від сліз очима вона глянула на Едисона.

— Співчуваю. Ти втратив подругу.

Він кивнув.

— І я тобі теж співчуваю.

— Якби з нами була пані Сапсан, нічого б цього не сталося, — прошепотіла Емма. Тихо похилила голову й розплакалася.

Я хотів її обійняти, але чомусь здавалося, що це буде втручанням у щось дуже особисте, ніби я хотів забрати цю мить собі, тоді як вона повністю належала тільки їй. Тож натомість я просто сидів та дивився на свої руки, і дозволив їй оплакувати втрачену подругу. Едисон відвернувся (думаю, з поваги), а ще тому, що поїзд знову гальмував, наближаючись до наступної зупинки.

Двері відчинилися. Едисон виставив голову у вікно, понюхав повітря на платформі, загарчав на людину, яка спробувала було поткнутися до нашого вагону, і повернувся до нас. А коли двері знову стулилися, Емма підвела голову й витерла з очей сльози.

Я взяв її за руку й потиснув.

— Ну як ти? — спитав я, а сам пошкодував, що на думку не спадає слів, кращих за ці.

— Мушу бути в порядку, правда? Заради тих, хто ще живий.

Хтось міг би подумати, що це занадто жорстко з її боку — отак запхати свій біль у коробку й відставити вбік. Але я досить добре знав Емму, щоб зрозуміти. У неї було серце завбільшки з цілу Францію, і тих небагатьох, кому пощастило бути для неї дорогими, вона любила кожним його клаптиком. Але розмір серця