Читати книгу - "Привид із Валової"

Контора «Штефко та партнери» переживала не найкращі часи.

Залишити свою практику старий нотаріус не мав кому. Хотів працювати, доки протяги не доконають остаточно, а тоді продати її й мати святий спокій. Син зовсім не цікавився юридичними справами, грав другорядні ролі в аматорському театрі, маючи всі підстави вважати себе міською богемою. Донька вийшла заміж за вчителя та перебралася з ним до Станіслава. Сам пан Штефко, благовидий, сивочолий та сивобородий, завжди вдягнений з голочки, не раз обмовлявся — досяг, чого хотів, аби ще в політиках ґав не ловили.

Зрозуміло, чому не особливо старався. Кошовий здебільшого був при ньому не так помічником, як писарем. Кількість укладених оборудок дорівнювала розмірам і частоті виплат. Дотримуючись акуратності в одязі й дбайливо ставлячись до букви закону, Степан Якович у всьому, що стосувалося Климової платні, застосовував протилежний підхід. Власне, це й була та сама причина, котра не дозволяла вчасно розраховуватися з домовласником, маючи постійні клопоти.

Попервах Кошовий навіть не мав, де сидіти. Більшу частину місця в приміщенні контори займали три шафи, до верхів напхані паперами. Перше доручення новому помічникові від старого нотаря було саме розібрати їх та впорядкувати. За інших обставин Кошовий напевне розвернувся б та пішов геть. Нехай шукають собі інших, молодших та дурніших. Проте в його ситуації не випадало крутити носом. Тож Клим, засукавши рукави, взявся до найнуднішої роботи у світі. А коли в процесі звільнив шафи від паперових стосів, придумав розставити їх інакше. У результаті між ними утворився невеличкий простір, куди помічник прилаштував столик та стілець, куплені в крамниці вживаних меблів. Так він отримав не лише роботу, а й своє місце в конторі.

Щоправда, платню помічникові пан Штефко не збільшив. Не було з яких статків.

Довго так тривати не могло. Коли терпець буквально підступив до горла, Кошовий без згоди з нотаріусом, якої все одно б не отримав, дав оголошення про «Штефка й партнерів» одразу в кілька газет, чого Степан Якович не робив, за його зізнанням, уже років п’ятнадцять.

Витратив на цю акцію власні кошти й укотре лишив Веслава Зінгера без вчасно внесеної платні. Тобто, як згодом пожартував у розмові з Шацьким, зробив рекламу за Зінгерів рахунок.

Бажаного, вибухового ефекту не вийшло, проте кількість відвідувачів усе ж збільшилася. Повз увагу старого нотаріуса це не пройшло, але й витрат помічникові він не відшкодував. Буркнув про те, що Клим розпоряджається конторою, наче власною квартирою, та нарікання мало скоріше ритуальний, десь навіть батьківській характер. Однак справи пішли жвавіше, отже, працювати Кошовому стало трошки веселіше й навіть цікавіше.

Відвідувач, на якого сьогодні із самого ранку чекали в «Штефкові та партнерах», знайшов їхню адресу на Шевській саме через газету. Звали його Борисом Липницьким, він керував одним із нафтових родовищ у Бориславі{12} та несподівано отримав у Львові спадок — кам’яницю на самому початку Пекарської{13}. Не маючи фізичної змоги займатися цими справами, нафтовик тицьнув пальцем у перше-ліпше оголошення, обравши контору пана Штефка.

Справи залагодити сподівався рано, аби не витрачати потім на те часу. Пан Липницький збирався довірити такому собі панові Моргуну займатися своїм спадком, чимшвидше продати його, за що довірена особа матиме наперед обумовлений відсоток. Саме складання довірчого паперу в нотаріуса коштувало так само пристойних грошей. Бо в часи, коли все обертається довкола забудов та різних оборудок із міською нерухомістю, будь-яка угода, що має відношення до процесу, оцінюється дорожче. Ніхто особливо не нарікав і не торгувався. Тим більше — заклопотаний нафтовик Липницький, якому, аби було можна, взагалі не хотілося особисто займатися подібними дрібницями. Сам казав, що готовий навіть більше платити, аби можна було так: видати одну довіреність особі, котра матиме повне право від його імені зробити іншу довіреність, уже на ім’я такого собі Поліщука.

Словом, цей бориславський нафтовик був із тих, хто готовий купити собі за додаткові гроші вирішення поточних проблем.

Він саме сидів у конторі на старому рипучому стільці, коли Кошовий, таки запізнившись на десять хвилин від домовленого часу, вскочив у двері. Старий нотаріус, із незмінними круглими окулярами на носі, котрі робили його дуже схожим на університетського професора з природничих дисциплін, зиркнув на помічника з осудом. Але нічого не сказав, бо Клим з ходу вибачився, розкланявся, швидко роздягнувся. Поки чіпляв на вішак пальто й капелюха та вдягав незмінні конторські нарукавники, клієнт, широкоплечий, гладенько поголений, з м’ясистим носом, бубонів, напевне продовжуючи розмову, почату до Климової появи:

— Та ви ж бачите, пане Штефку, бачите на власні очі! Навіть, перепрошую, на всі чотири ока, тільки не гнівайтесь, у мене жарти такі…

— Та нічого. До речі, треба протерти два, — посміхнувшись у вуса, нотаріус зняв окуляри й старанно витер кожне скельце по черзі носовичком. — Чудово вас розумію та поділяю обурення. Нам, русинам, треба навчитися точності.

— Та про що ж кажу вам, шановний пане! — Липницький ляснув по столу грубою долонею. — Думаєш: жиди гуртуються, поляки гуртуються, московство — так само згуртоване довкола себе. Хочеш, їй-богу, хочеш, аби в нас теж велося так — свій до свого по своє. Я давав кошти на друк газет, просвітницькі книги. Їздили до нас у Борислав ваші, тобто наші… ну, розумієте. Розумієте ж?

— Та чудово вас розумію, — покірно підтвердив Штефко.

— Ось. Були, виступали перед робітниками. Свята справа, наша, я б сказав. І ви ж бачите, бачите — я намагаюся всі справи, які можна, вести з нашими, русинами. Тому вашу контору мені Бог послав! Він руку направив, і жодної миті не пошкодую. Все зробимо, як має бути. Але ж мені порекомендували також пана Моргуна як нашу, цілковито нашу людину. Люкс, думаю собі, не підведе. Ніби зустрілися накоротко. До кави попросив коньяку, але то не важливо, я, грішний, горілку Бачевського полюбляю.

— Свої, — нагадав нотаріус.

— Так я ж про що! — Долоня нафтовика знову ляснула по поверхні столу. — Бачте, маю принцип — свій до свого по своє. Хай би собі пив коньяк. Тим більше, мені сказали — колись, не дуже довго, пан Моргун мав щось із поліцією. Служити там, напевне, не