Читати книгу - "На Мармурових скелях"

Хто знає історію таємних орденів, тому відомо, що обсяг їхньої діяльності важко переоцінити. Так само відомо, як рясно утворюються їхні розгалуження та колонії, тож коли хтось захотів би простежити їхні сліди, то швидко згубив би їх у лабіринті. Це стосувалося також мавританців. Особливо дивно було для новачка, коли в їхніх приміщеннях він бачив за мирною розмовою людей, що належали до угруповань, які смертельно ненавиділи одні одних. У їхніх провідників серед інших була й така мета: артистично залагоджувати справи цього світу. Владою, вимагали вони, треба користуватися без зайвих почуттів, спокійно і тверезо, як нею користуються боги, і відповідно з їхніх шкіл виходила порода людей з ясним, нічим не обмеженим розумом, завжди страшних. Байдуже, чи вони діяли серед тих, хто зчиняв заворушення, чи серед тих, хто запроваджував лад, — коли вони перемагали, то перемагали як мавританці, і горде «Semper victrix»[3] цього ордену стосувалося не його членів, а його провідників, доктрини. Орден не улягав часові та його бурхливій течії, і в його резиденціях та палацах земля ні в кого не хиталася під ногами.

Але ми залюбки бували там не тому, що хотіли натішитися спокоєм. Коли людина втрачає опору, нею починає керувати страх, і в його вирі вона кидається на всі боки. А в мавританців панувала непорушна тиша, наче в центрі циклону. Коли падаєш у прірву, мусиш бачити речі найчіткіше, як крізь найсильніші окуляри. Таке бачення, але без переляку, людина отримувала в атмосфері Мавританії, яка була наскрізь лиха. Саме коли панує страх, думка стає холодніша, а розум відсторонений. Під час катастроф панує гарний настрій, і з них сміються, як орендар грального дому з програшу клієнтів.

Тоді мені стало зрозуміло, що паніка, тінь якої завжди нависала над нашими великими містами, йде в парі зі сміливими пустощами небагатьох, що, мов орли, кружляють над глухим стражданням. Одного разу, коли ми пили з Капітано, він глянув у покритий крапельками вина келих і мрійливо сказав: «Найсмачніший келих шампанського був той, який нам простягали в машини тієї ночі, коли ми спалили вщент Загунт». І ми подумали: «Краще вже з цим чоловіком загинути, ніж жити з тими, хто зі страху намагається залізти в нору».

Та я ухилився від теми. У мавританців можна було навчитися ігор, що тішать іще розум, який ніщо вже не зв’язує і який стомився навіть жартувати. У них світ зменшувався до мапи, такої, як її гравіюють для аматорів маленьким циркулем та блискучими, приємними навіть на дотик інструментами. А тому здавалося дивним, що в цьому ясному, нічим не затьмареному, найабстрактнішому з усіх приміщенні очі натикалися на такі постаті, як старший лісничий. А проте завжди, коли вільний розум засновує собі твердиню, до нього приєднуються й автохтони, як змії сповзаються до вогнища. Вони віддавна вміють володарювати і бачать, що настала година відновлювати тиранію, думка про яку весь час жевріла в їхньому серці. Тоді у великому ордені виникають таємні ходи й льохи, а хто ними керує, не довідається жоден історик. І починається найвіртуозніша боротьба, що спалахує всередині влади, боротьба між образами й думками, між ідолами й духом.

У таких чварах не одному випадає дізнатися, звідки походять хитрощі на землі. Так сталося й зі мною, коли я, шукаючи Фортуніо, потрапив на мисливський терен старшого лісничого. Відтоді я знав, де пролягає межа пустощів, і намагався не заходити далі за темне узлісся бору, що його старший лісничий любив називати Тевтобурзьким лісом, — він узагалі був майстер ховати підступ під щиросердям.

8

Шукаючи Фортуніо, я пробрався у північний край цих лісів, а наш скит стояв недалеко від його південного кінця, що доходить до межі Бургундії. Повернувшись до Маріни, ми застали в ній хіба тінь від колишнього ладу. Досі той лад майже від часів Карла був непорушний, бо чужі володарі приходили й відходили, а народ, що плекав там виноград, залишався зі своїми звичаями й законами. До того ж під впливом багатства і чарів цієї землі кожна влада швидко лагіднішала, хоч би яка була жорстока спочатку. Так краса діє на силу.

Але війна за Альта Плану, яку провадили так, наче боролися з турками, лишила глибші карби. Вона подіяла, мов той мороз, від якого тріскається осередок дерева і наслідки якого часто видно аж за кілька років. Спершу життя біля Маріни йшло далі своїм колом; воно було таке, як віддавна, і водночас не таке. Інколи, стоячи на терасі й дивлячись на квітучий город, що вінком оточував будинок, ми відчували подих прихованої втоми й анархії. І саме тоді нас так зворушувала краса цієї країни, що аж серце щеміло. Так перед заходом сонця ще яро палахкотять сили життя.

У ту першу пору ми ще майже не чули про старшого лісничого. Але дивне було одне: що дужче відчувалося безсилля й вислизала з рук дійсність, то ближче він підступав до нас. Спершу тільки доходили чутки, як, буває, глухо дає про себе знати епідемія, що лютує в далеких гаванях. Потім від уст до уст поповзли повідомлення про напади й насильство, що невдовзі мають настати, і нарешті таке почало відбуватися цілком неприховано, у всіх на очах. Як у горах густий туман віщує погоду, так і поперед старшого лісничого сунула хмара страху. Страх огортав його, і я певен, що в тому страхові треба добачити куди більшу силу, ніж у самому лісничому. Лісничий міг діяти аж під ту годину, коли все саме собою починало хитатися, — і тоді його ліси були дуже вигідні для нападу.

Піднявшись на вершину Мармурових скель, можна було побачити весь терен, на який націлилося насильство. Щоб дістатися туди, ми звичайно бралися нагору вузенькими східцями, що утворилися в скелі побіч Лампузиної кухні. Ті східці вимили дощі, і вели вони на висунуте вперед плато, з якого було видно далеко навкруги. Ми там простоювали не одну годину сонячними днями, коли скелі сяяли барвистими пасмугами, бо там, де білий, аж сліпучий мармур проточила вода, що просочувалася крізь нього, в камінь уїлися червоні та сіруваті патьоки. Зі скелі спадало величезними патлами темне пагіння плюща, а в мокрих розколинах мерехтіло сріблясте листя лунарії.

Підіймаючись,