Читати книгу - "Зашморг"

Ось і зараз йде нагромадження туману. Найбільшу порцію його ми одержуємо, коли приїздимо у будинок, де жила Віра Топіліна, і разом з понятими заходимо до її кімнати. Вона виявляється незамкнутою.

— А ми з Вірочкою і не замикаємо ніколи, — говорить маленька бабуся-сусідка.

Голос її уривається і тремтить, очі ще червоні, розпухлі від сліз. Вона щойно гірко плакала, довідавшись від нас про трагедію.

— Вірочка, навіть коли до Ніни у Подольськ виїздила, і то не замішала. Це сестра її рідна. Я ось так і думала, що вона до Ніни поїхала. Дивувалась тільки, чого мені нічого не сказала. Ну, думаю, поспішала, либонь, відпустка на носі. А тут ось горенько яке, біда яка…

Я відчиняю двері Віриної кімнати, і старенька з глухим вигуком сплескує руками. Ми всі завмираємо на порозі. Усім нам ясно: кімнату пограбовано.

Розчахнуто стулки шафи для одягу, там метляються порожні вішалки; якісь речі — кофтинки, білизна, рушники — звалено на дбайливо застелену постіль, на підлозі розкидано книги, якусь білизну, зошити, на столі видно висмикнуті з вази чудові сухі квіти, на зсунутих стільцях — два з них перекинуто — плаття, літній плащ, барвиста парасолька.

Поки інші оглядають місце події, я веду бабусю-сусідку до її кімнати, втішаю, як можу, і починаю розпитувати.

— Поліно Іванівно, — кажу я, — Віри немає уже три дні. Хто-небудь за цей час приходив до неї?

— Ніхто не приходив. Жодна душа. Та хіба я кого-небудь пустила б?

— Ну, кого-небудь усе-таки пустили б.

— От Ніну, звичайно, пустила б. Вона від Вірочки трохи старшою буде. Минулого року заміж вийшла. Ну, і до чоловіка переїхала у Подольськ. Господи! Що тепер з Ніною буде! Це ж таке горе, таке горе!

Вона схлипує, і сльози знову починають бігти по пергаментних сухих щоках. Я починаю її заспокоювати й квапливо накапую у чарочку ліки. Але Поліна Іванівна відводить мою руку, виймає носовичок і голосно сякається.

— А дзвонив Вірі хто-небудь за ці дні? — запитую я.

— Хтось дзвонив… — невпевнено відповідає Поліна Іванівна і зітхає. — Не називався тільки.

— У вас в квартирі чотири кімнати?

— Еге ж, чотири. По одній у нас з Вірочкою, а дві у Надії. Вони обоє на залізниці працюють. І вона, і Петро. Зараз от у рейсі. Це чоловік її. А дівчинка, значить, в інтернаті. Наталка. Шостий рік буде.

— А кого із знайомих Віриних ви знаєте, подруг, молодих людей? — продовжую розпитувати я.

— Кого знаю? — перепитує вона. — Зараз, голубе, зараз.

Поліна Іванівна починає поволі перераховувати Віриних подруг. Проте, назвавши два імені, вона замовкає, потім знову повторює уже названі імена, затим ще раз, але далі рушити їй так і не вдається. Лише два імені: Люба — співробітниця Віри, і Катря — її шкільна подруга. Якщо розшукати Любу, певно, не дуже важко, то Катрю — значно складніше, бо ні прізвища її, ні адреси Поліна Іванівна не знає, а Катря, певно, найближча з подруг. Але зараз мене цікавить зовсім інше.

— Ну, а молоді люди? — нагадую я. — Які хлопці приходили до Віри?

— Та ніяких, — сердито відповідає Поліна Іванівна. — Дуже вони їй потрібні були.

— Не може бути, щоб до такої гарної дівчини ніхто не залицявся, — кажу я. — І серед цих юнаків може виявитись людина підступна, жорстока та ревнива. А тоді може статися усяке, Поліно Іванівно. Навіть найстрашніше.

Старенька підводить голову і сердито дивиться на мене крізь окуляри.

— Негідник до Вірочки навіть не наблизився б. Негідників вона за верству бачила. Знали б ви, що це за чиста душа була.

— Ну, нехай не негідник. Звичайно, не негідник. Але хороша людина могла до неї залицятися? — не здаюся я. — Ну пригадайте ж, Поліно Іванівно, допоможіть нам.

У цей час до кімнати заходить один із співробітників, вибачається і, нахилившись до мого вуха, тихо каже:

— З'ясовано: в ніч убивства під вікнами цієї квартири стояла чорна «Волга», ем-двадцять один. Номер невідомий. Приїхало двоє. Один десь ходив, другий чекав його в машині. Поки що все. Працюємо далі.

Співробітник виходить, а я не відразу розумію, що говорить мені Поліна Іванівна.

— Ну, заходив один, заходив, — каже вона неохоче.

— А чому ж ви його пустили без Віри?

— Як це, «без Віри»? — здивовано перепитує Поліна Іванівна. — Вона сама йому двері відчинила. А я так, з кухні тільки глянула.

— Тьху ти! — спохватився я. — Ну, звичайно. Він, певно, раніше теж приходив?

— Атож, вважай, ще влітку.

— Влітку?

— Еге ж.

— Він що ж, один раз усього й приходив?

— Чому один раз? Не один. Тільки нічого там не було, — махає рукою Поліна Іванівна. — Якби щось було, Вірочка мені сказала б. А цей як прийшов, так і пішов. Ні імені, ні прізвища, ні хто такий — нічого не знаю. Тому що Вірочці до нього було байдуже.

— Який же він на вигляд, той чоловік?

Але ніяких особливих прикмет того чоловіка Поліна Іванівна не запам'ятала.

— І останнє. до вас прохання, — кажу я. — Огляньте Вірині речі. Чи не скажете нам, що пропало.

— Ну, всіх речей я, звичайно, не знаю.

Поліна Іванівна зітхає і, опираючись руками об коліна, важко підводиться зі стільця.

Я доручаю стареньку одному із співробітників, найделікатнішому та найтерплячішому-Гриші Воловичу. Втім, Волович не рядовий співробітник, він начальник карного розшуку того відділення міліції, на території якого виявлено труп Віри Топіліної. Волович не менше од мене зацікавлений у найшвидшому розкритті цієї справи, і питають з нього теж не менше.

Попрощавшись із хлопцями, я іду коридором до вихідних дверей і звертаю увагу на важенний замок, який висить на дверях однієї з кімнат. Випадок, треба сказати, унікальний. Такі замки, звичайно, висять на коморах або індивідуальних гаражах. Методом виключення роблю висновок, що цей замок належить іще невідомим мені Надії та її чоловікові Петру — залізничникам. Унікальний замок на їхніх дверях карбується у моїй пам'яті.

Через півгодини я вже стою в натовпі перехожих на широченному тротуарі і, задерши голову, розглядаю величезний, із скла та бетону будинок, де ще зовсім недавно працювала Віра Топіліна.

У кінці довжелезного коридора я знаходжу потрібну мені кімнату і, на всяк випадок постукавши, але так і не дочекавшись відповіді, штовхаю важенні двері, які, на диво, відчиняються легко.

У кімнаті галасливо, і цілком природно, що мій делікатний стукіт ніхто по почув. Тут п'ять столів і п'ять дівчат одна від одної гарніших. З моєю появою п'ять нар підфарбованих, лукавих та