Читати книгу - "Гра дзеркал"

Носій весело відповів.

— Хвилину зачекайте. Зараз заберу.

У міс Марпл склалося враження, що її новий знайомий не був у захваті від цієї відповіді. Так, ніби в нього на очах хтось віддав перевагу якійсь халупі перед Букінгемським палацом

— Залізниці стають дедалі нестерпнішими, — зауважив він.

Ведучи міс Марпл до виходу зі станції, він сказав:

— Я Едгар Лоусон. Місіс Сероколд попросила мене зустріти вас. Я допомагаю містерові Сероколду в його роботі.

У його голосі знову прозвучав натяк, що дуже заклопотаний і дуже цінний працівник відклав надзвичайно важливі справи, поступившись джентельменській необхідності зробити приємність дружині свого працедавця.

І знову ж таки це враження було не зовсім переконливим — воно мало присмак якоїсь театральності.

Міс Марпл замислилася, намагаючись скласти для себе якусь думку про Едгара Лоусона.

Вони вийшли зі станції, й Едгар повів стару леді туди, де стояв доволі пошарпаний старенький форд.

Він уже почав казати фразу: «Ви волієте сісти спереду, поруч зі мною, чи на задньому сидінні?», коли раптом ситуація змінилася.

Новісінький і блискучий двомісний «Ролс-Бентлі» з лагідним гурчанням заїхав на станційне подвір'я й зупинився біля форда Надзвичайно вродлива молода жінка вистрибнула з нього й підійшла до них. Той факт, що на ній були брудні вельветові штани й проста сорочка, розстібнута на шиї, лише підкреслював у якийсь дивний спосіб, що вона не тільки була вродлива, а й дорого коштувала.

— А, ти вже тут, Едгаре. Я так і знала, що не встигну випередити тебе. Бачу, ти вже зустрів міс Марпл. А я теж приїхала зустрічати її. — Вона подарувала міс Марпл сліпучу усмішку, показавши разок чудових зубів, що яскраво зблиснули на тлі засмаглого обличчя. — Я Джіна, — сказала вона, — онука Кері Луїзи. Як вам подорожувалося? Не дуже зручно й весело, чи не так? Яка гарна сітка. Мені подобаються сітки. Я візьму її, а також ваше пальто й плащ, і вам буде зручніше сісти в мою машину.

Обличчя в Едгара почервоніло. Він запротестував:

— Послухай-но, Джіно, це я приїхав зустріти міс Марпл. Так було домовлено…

І знову зблиснули зуби в широкій, лінивій усмішці.

— О, я знаю, Едгаре, але мені раптом подумалося, що буде чудово, коли і я приїду. Я заберу її з собою, а ти можеш зачекати й привезти валізи.

Вона гримнула дверцятами, зачиняючи їх за міс Марпл, перебігла на протилежний бік машини, стрибнула на сидіння водія, і вони з гурчанням швидко виїхали за межі станції.

Озирнувшись назад, міс Марпл побачила обличчя Едгара Лоусона.

— Я не думаю, моя люба, — сказала вона, — що містер Лоусон дуже задоволений.

Джіна засміялася

— Едгар — страхітливий йолоп, — сказала вона. — Завжди такий пихатий. Можна подумати, він і справді чогось вартий!

— А хіба він нічого не вартий? — запитала міс Марпл.

— Едгар? — неусвідомлена нотка жорстокості позначила зневажливий сміх Джіни. — Він псих, як він може щось означати?

— Псих?

— Вони всі психи в Стоунігейтсі, — сказала Джіна. — Я маю на увазі не Льюїса, не бабусю, не мене й не хлопців — і не міс Белвер, звісно. Але всіх інших. Іноді в мене виникає відчуття, що й сама стаю ненормальною, живучи там. Навіть тітка Мілдред виходить на прогулянку й весь час щось бурмоче до себе — а чи пасує вдові каноніка таке витворяти?

Вони від'їхали від станції і швидко помчали по гладенькій дорозі, на якій не було нікого, крім них. Джіна скинула швидким поглядом на свою супутницю.

— Невже ви справді ходили до школи разом із бабусею? Як це дивно!

Міс Марпл чудово зрозуміла, що вона має на увазі. Молодим завжди важко уявити собі, що й старі були колись зовсім юними, з кісками на голові й воювали з десятковими дробами та англійською літературою.

— Це, мабуть, було, — с казала Джіна з благоговійним страхом у голосі і явно остерігаючись видатися нечемною, — дуже й дуже давно.

— Справді, дуже давно, — відповіла міс Марпл. — Мабуть, дивлячись на мене, ви це відчуваєте дужче, аніж тоді, коли дивитеся на свою бабусю?

Джіна кивнула головою.

— Ви справді вгадали точно. Бо коли я дивлюся на бабусю, то, знаєте, в мене виникає відчуття, ніби вона перебуває десь поза часом.

— Минуло багато часу, відколи я востаннє бачилася з нею. Цікаво, чи мені здасться, що вона дуже змінилася, чи ні.

— Вона посивіла, звісно, — сказала Джіна якимсь неуважним голосом. — І вона ходить з ціпком через свій артрит. Останнім часом він став дошкуляти їй більше. Мені здається, що… — вона урвала мову й потім запитала: — Вам доводилося бувати в Стоунігейтсі раніше?

— Ні, ніколи. Але я багато про нього чула, звичайно.

— Це моторошне місце, справді моторошне, — сказала Джіна веселим голосом. — Там повіває якимсь готичним жахом. Стів називає цей маєток найліпшою пам'яткою Доби Вікторіанських Нужників. Але, в якомусь розумінні, там цікаво. Хоча, звісно, все до божевілля серйозне, і вам доведеться постійно спотикатися через психіатрів. Вони втішаються там шалено. Як ото наставники скаутів, але в гіршому варіанті. Що ж до неповнолітніх злочинців, то ті нагадують домашніх тварин, принаймні декотрі з них. Один із них показав мені, як відкривати замки дротиною, а такий собі хлопчик із ангельським личком дав мені чимало настанов, як треба бити людей кийком по голові.

Місіс Марпл намагалася уважно обміркувати цю інформацію.

— Душогуби мені подобаються найбільше, — сказала Джіна. — Психи приваблюють значно менше. Звісно, Льюїс і доктор Мейверік думають, що всі вони психи — тобто вважають, що їхня поведінка формується під впливом пригнічених бажань, безладного домашнього життя, матерів, що втікають із дому з вояками, й такого іншого. Щодо мене, то я не можу з цим погодитися бо існують люди, яким у дитинстві жахливо жилося вдома, а проте вони залишаються цілком нормальними.

— Думаю, це надзвичайно складна проблема, — сказала міс Марпл.

Джіна засміялася, знову блиснувши своїми чудовими зубами.

— Мене це мало обходить. Схоже, деяким людям властиві поривання зробити світ кращим місцем для життя. Льюіс геть схибнувся на всьому цьому — наступного тижня він збирається їхати до Абердина, бо там в поліційному суді розглядатимуть справу хлопця, який мав уже п'ять судимостей.

— А хто він, той молодик, який зустрів мене на станції? Містер Лоусон. Він сказав, що допомагає містерові Сероколду. Він — його секретар?

— О, ні, в Едгара надто мало олії в голові, щоб бути секретарем. Він один із його пацієнтів, якщо дивитися на речі реально. Він мав звичку зупинятися в готелях, прикидатися ветеринаром або пілотом винищувача, позичати в людей гроші й вшиватися з ними.