Читати книгу - "Злочинці з паралельного світу"

— Ми зараз, — сказав Хроня. — А ви сидіть, чекайте, нікуди не ходіть.

Рата підійшов ближче.

— Ні фіга собі! — присвиснув, побачивши Чіпові рани. — Куди ви його несете?

— До лікаря, — буркнув Рекс.

— Шкода праці, чуваки! — сплюнув Рата. — Йому вже той…

— Ану заткни пельку! — несподівано сам для себе вишкірив зуби Рекс. — Ти, відморожений!

— А ти не наїжджай, не наїжджай! — відступив Рата. — Я що?.. Самі побачите…

Доллі дійсно знайшла будинок лікаря. У ньому не спали, з вікон лунала гучна музика, чулися людський сміх і дзвін посуду. Видно, там гуляли.

Хроня з Чіпом на руках нерішуче стояв перед залізною хвірткою.

— Звати його Юрій Михайлович, — сказала Доллі. — Дзвони.

Хроня подзвонив. Раптом вікно будинку відчинилося і звідти до пояса висунувся товстий чолов’яга. Розмахуючи руками, він загорлав:

— І два кусо-чі-ка кал-бас-кі

у тіб’я лі-жалі на стале!..

Хроня з переляку аж сахнувся, але за мить знову натиснув ґудзик дзвоника.

Нарешті двері будинку відчинилися. Спочатку з них вибіг величезний чорний пес породи водолаз і підбіг до хвіртки. А потім, похитуючись, з’явилася кремезна чоловіча постать.

— Хто там? — гукнув чоловік, вдивляючись у темряву.

— Це я, — несміливо мовив Хроня.

— Хто — я?

Хроня мовчав, не знаючи, що сказати.

Чолов’яга підійшов до хвіртки й придивився.

— Чого тобі? — непривітно спитав він, побачивши Хроню з Чіпом на руках.

— Ось, — Хроня кивнув, — собаки покусали. Ви Юрій Михайлович?

— Ну, я. Тільки я вдома не приймаю. Приходь завтра на прийом.

— Так він до завтра, може, не доживе, — схвильовано попрохав Хроня.

— Не доживе, не доживе… — сердито пробурчав ветеринар. — Ану, покажи… — він оглянув Чіпа, а потім покосився на брудного й обдертого Хроню.

— М-м-да, — пошкріб він підборіддя. — Це твій чи…

— Та ні, я на вулиці підібрав.

— Баксів у тебе, звісно, нема… Та які там бакси, навіть дерев’яними не пахне, — ніби сам до себе мовив ветеринар.

— Його можна врятувати? — нетерпляче спитав Хроня.

— Можна то можна, — сказав Юрій Михайлович, — а платити хто буде? У мене кожний укол два долари коштує! Зрозумів? Так що приходь завтра на прийом… Якщо ще треба буде… — додав він тихо вже сам до себе і хряснув хвірткою.

Розділ 10. Все марно

Хроня розгублено постояв хвильку біля зачиненої хвіртки і рушив назад. Доллі й Рекс понуро йшли поруч. Коли вони завернули за ріг, почули за собою сопіння. Хроня перелякано озирнувся і побачив водолаза, який саме вивернув з-за рогу. Рекс зупинився, застерігаюче загарчав і затулив собою Хроню з Чіпом на руках. Але водолаз не збирався нападати. Він підійшов ближче й поклав на землю пакунок, який ніс у зубах.

— Чого тобі? — спитав Рекс.

— Та чув я, як цей гівнюк, мій хазяїн, з вами розмовляв, — сказав водолаз. — Тут маєте ліки й шприци. Треба знайти когось, хто вміє уколи робити.

— Ти вмієш уколи робити? — спитав Рекс у Хроні.

— Спробую, якщо треба, — сказав Хроня. — Я бачив, як хлопці собі робили.

— А ти нічого, молодець, — похвалив Рекс водолаза. — Тільки чого ти у цього гівнюка живеш?

— Та я не в нього, а в його матері. Якби не вона, вже б давно пішов світ за очі. Ну, бувайте, побіжу, бо стара хвилюватиметься.

І водолаз розтанув у темряві.

Цовернувшись у підвал старого будинку, Хроня насамперед зробив укол Чіпові. Але це мало допомогло. Чіп лежав із заплющеними очима й важко дихав, висолопивши язика. А з ран на боці при кожному подиху так само виходило повітря. Цієї ночі ніхто, крім Хомки, який смачно хропів під картонним ящиком, не зміг заснути.

Фері обмахував Чіпа крилом, бо у того почалася гарячка. Хроня час від часу давав йому водички. Рата припинив кепкувати й мовчки лежав на своєму місці.

Але Чіп нічого не їв і не пив. Йому ставало дедалі гірше. Під ранок він помер.

Наплакавшись, Хроня знайшов якусь залізяку і вирив нею могилу Чіпові. Разом поклали туди нового друга, засипали землею, і Рекс сказав:

— Вибач, малий, що не змогли тобі допомогти…

— Може, ти ще промову виголосиш? — просичав Рата. — І так усе ясно. Гайда!

— Пар-р-рламент у відставку! — не знайшов нічого іншого сказати Фері.

Товариство невесело повернулося до свого притулку.

— Ну, і де ж ці крутяки? — зло спитав Рата. — Допомагати вони будуть! От і допомогли б нам — пару доларів підкинули. І на ліки б малому вистачило, і нам би щось лишилось. А то коли їх найбільше треба, то їх найбільше нема. — І, подумавши, додав: — Хоча й найменше їх теж нема.

— Не знаю, що й думати, — понуро озвався Рекс. — Може, у них там якась несправність з приладами?

— Давайте щось робити, — шморгнувши носом, сказав Хроня.

— Гр-р-райте у лото «Забава»! — крикнув Фері.

— Треба розробити план і добряче наїхати на Жору, — запропонував Рата.

— Ні, треба піти до найголовнішого начальника і розповісти йому, як ми мучимось! — рішуче сказав Рекс.

— Навіщо це? — здивувався Рата.

— А може, він і не знає нічого про безпритульних тварин і людей. А ми йому розкажемо. І він щось придумає. Ти не знаєш, хто тут найголовніший? — спитав Рекс у Хроні.

Хроня знизав плечима:

— Може, начальник міліції?

— Ні, пробачте, — озвалася Доллі, — найголовніший у місті — мер. Він працює у мерії.

— От, — з надією продовжив Рекс, — ми до нього підемо і все розкажемо.

— Ги-ги-ги! — повалився на спину від реготу Рата. — Ну, чувак, таке тільки тобі могло спасти на думку. Та хто ж тебе пропустить у ту мерію? Пробігав я там не раз, бачив. Там же вартовий міліціонер сидить з о-о-т-такою пикою. Дістанете під зад міліцейським чоботом — і капець!

— Не переживай, — сказав Рекс, — я дещо придумав. Ось слухайте…

Розділ 11. Небезпечний похід

Міліціонер, що чергував у вестибюлі будинку мерії, побачив на сходах папугу. Живого, великого папугу. Той спокійнісінько сидів і дзьобом перебирав пір’я під крилом.

Міліціонер тихенько вийшов зі своєї скляної будки і, скрадаючись, почав наближатись до папуги.

Той зиркнув на нього скоса й насторожився.

— Ціпа-ціпа-ціп! — склавши губи трубочкою, тонким голосом покликав міліціонер.

— Дур-р-рня! — несподівано сказав голосно папуга і став відходити повагом далі, відводячи за собою міліціонера від сходів на другий поверх.

«Ого, він і розмовляти вміє!» — подумки зрадів міліціонер.

Він ішов за папугою, а той то підпускав його ближче, то відлітав на декілька кроків уперед.

Міліціонер так захопився ловами, що оглядатись йому було ніколи.

Тому він не побачив дивної картини: до вестибюля зайшла невелика компанія: хлопець, два бездомних собаки, облізлий кіт