Читати книгу - "Володар жахів. Характерницька сила"

— Я готовий відповісти на всі запитання, але спершу попрошу дати що-небудь перекусити моїй супутниці, — видав Ярослав, і так воно якось кострубато йому прозвучало, що хлопець аж рознервувався. Як у старих монотонних фільмах про старих нудних аристократів. Такі фільми Ярослав не любив.

Їх запросили до намету, де знаходилися продукти та якась апаратура. Поки один із чоловіків готував трав’яний чай і робив щось схоже на бутерброди, той, котрий головний, не спускав з відвідувачів пильного погляду. Усі присутні повернулися кожен до своєї справи, але раз-по-раз зиркали в сторону намету. Півгодини пішло у Ярослава, щоб розповісти історію свого потрапляння на Іктур. До речі, виявилося, що Кнопка теж не місцева. Вона вдома збирала ягоди на узліссі, замилувалася небом, опустила очі додолу, підняла — а лісу вже не було.

Десятник Ворон за допомогою звичайного камінця, що висів у нього на шиї, з протягнутою через нього шворкою, зв’язався з керівництвом. «Нічого собі технології, — подумки присвиснув Ярослав, — круто замаскували техніку!»

— Вибачте, а з допомогою чого десятник розмовляє? — звернувся хлопець до найближчого з членів експедиції.

Той подивився нерозуміюче.

— Ну, оцей камінець — це що таке? За яким принципом він працює?

— А, — зрозумів чоловік, — це — звичайний амулет зв’язку.

— Ясно, дякую, — відказав Ярослав, а сам подумав: «Шифруються, не хочуть видавати військових секретів».

Про що десятник Ворон розмовляв з керівництвом, невідомо, Ярик почув тільки кінець бесіди:

— Зрозуміло!… Зрозуміло!… Зрозуміло!…

Після цього все завертілося із запаморочливою швидкістю: намети згорталися, тюки з апаратурою прив’язувалися до коней, усі кудись поспішали, бігали, метушилися. У рекордні строки все було зібране й попаковане, а Ярик з Кнопкою опинилися верхи. Для цього деяку частину вантажу з двох в’ючних тварин перерозподілили, і вони, коні себто, стали їздовими. Це не дуже вплинуло на інших тварин, в’ючних коней навіть після розподілу залишилося ще близько дюжини.

Ярослав, між іншим, сидів у сідлі перший раз у житті. Ну, це якщо не рахувати того поні, на якому хлопчика сфотографували, ще коли ходив до дитсадка. От і ввесь його досвід.

Ярослав ніколи не уявляв, що коні такі здоровенні. Подивишся, як інші сидять верхи — ніби все нормального розміру, а як самому довелося видиратися нагору, то тільки диву давався, як на таку верхотуру можна залазити. Але нічого, вибрався. Навіть розібрався, що в ті штучки, які висять по боках, треба ноги вставити. А як їхати, усе одно не зрозуміло. Де газ, де гальма?

Ну взяв у руки два ремінці, які тяглися від кінської голови. І? Далі що? Відволікся від нелегкої справи, оглядівся. Поруч на гнідій кобилці гарцювала Кнопка, і не було помітно, щоб їй це важко давалося. По всьому видно, не вперше в сідло сіла. «Так, — розсердився Ярослав, — навіть діти верхи їздять, то хіба я не зможу?! Що там треба, взяти за поводи й потягнути на себе? Потягнув. А вперта тварина як стояла, так і продовжує стояти! Якийсь неправильний кінь мені попався!» Спересердя стиснув кінські боки колінами і поїхав уперед. «О! Газ знайшовся! — зрадів Ярослав, — тепер діло за малим — знайти кермо і гальма. Якщо міркувати логічно, то підняти ноги в сторони має означати „Стій!“ на противагу стискуванню коліньми». Підняв. Кінь продовжував іти, повільно віддаляючись від місця стоянки. Логіка не спрацювала. Опустив ноги. Кінь пришвидшив ходу й уже майже біг. «От чорт!

Гальма! Де гальма?!» Потягнув за поводи й мало не перелетів за голову коня, так різко той зупинився.

— Хух, Слава Богу, — Ярослав утер піт з чола й обернувся, — далеченько я від’їхав, треба якось повертатись.

Ціною деяких зусиль розвернув коня, стиснув його боки колінами і, о чудо, поїхав саме туди, куди намірявся.

Коли більш-менш розібрався з управлінням, то їхати верхи навіть сподобалось. Сидиш собі на висоті, ніби два велосипеди поставили один на одного, а ти вмостився на верхнього, поводами направляєш то ліворуч, то праворуч — краса!

Поки Ярослав вправлявся в їзді, усі члени експедиції вже закінчили збирати речі, згорнули стоянку і теж вискакували (вискакували, а не вилазили — Ярослав аж задивився) на своїх коней. Кілька коней їхали без вершників, натомість вони були навантажені всякими клунками й коробками. Рушили, як коротко пояснили Ярославу, у бік міста. Він так зрозумів, що керівництво наказало якнайшвидше доставити гостей. Когось вони зацікавили не на жарт.

Кнопка була привітною до всіх як придорожня кропива. Трималася тільки біля Ярослава, зиркала насторожено, куди тільки поділись її безтурботна посмішка й веселощі? Усім, крім Ярика, кожне слово з неї треба було ніби обценьками тягти.

До вечора, проїхавши без зупинки кілька невеликих сіл, дісталися до міста, опоясаного кам’яною стіною заввишки з триповерховий будинок. Ярослав аж присвиснув: нічогенька така собі стіна! І тут же задумався, а від кого треба так сильно боронитися? Кавалькада коней проїхала через масивні, під стать стінам, ворота й направилась кудись у сторону центру міста. Ярослав із Світланкою тільки головами вертіли — стільки навкруги всякого цікавого. Вулиці були мощені камінням, люди ходили, гомоніли, хтось щось носив у тюках на голові або в кошиках, проїжджали візки з мішками й діжками, траплялись і вершники на конях.

Суттєвих відмінностей в одязі чоловіків і жінок не було, усі носили короткі, приблизно до колін, туніки, а поверх них жилетки трохи нижче пояса. На багатьох також були плащі, які відрізнялися кольорами й якістю.

Ярослав із супутниками виїхали на торгову вулицю, де продавали овочі, фрукти, одяг, прикраси, холодну зброю, цвяхи,