Читати книгу - "Квіти терену"

Батьки мої усієї цієї літературної колотнечі не любили, вважаючи, що Аполлон Петрович та компанія забивають мені голову усякими дурницями, а я задарма гаю час, замість того, щоб готуватися до сесії чи до вчасного заміжжя. Тепер вже думаю, як так сталося, що заміжжя було та загуло, інститут з аспірантурою минулися, а літературні мої «дурнички» — це все, що в мене лишилося, що я маю десь у глибині душі, що в мене вже не відняти ні людям, ні часу.

Коли тобі вісімнадцять, весь світ, здається, обертається навколо тебе. Тепер я розумію, що тоді поруч було багато цікавого. Були яскраві особистості, доленосні події, вирувало пристрасне життя. Але все моє життя тоді було зосереджене на власних почуттях, що виникали при спілкуванні зі світом, ще новим та привабливим для мене. Тому я багато чого просто не бачила, багато на що не звертала уваги, багато чому не надавала значення.

Аполлон Петрович часом питав мене, як я живу, що роблю вдома, з ким товаришую, що мене бентежить. Я чесно розповідала, сидячи на стільці навпроти нього, наприклад, у великому холі міської бібліотеки. Якось я трошки закохалася у свого однолітка, і це не було для нього таємницею. Він щиро співчував мені, втішав розповідями про класичні історії любові, радив писати вірші та оповідання. Мені це чомусь видавалося природним, хоча тепер мені здається, що то була якась дивна дружба. Як мені стало відомо згодом, він не був дуже щасливим вдома. Я теж бачила вдома сумні обличчя. Може, тому, що ми обоє шукали радощів на теренах літератури, це нас робило майже рівними перед темними кольорами глибокого океану життя.

Були тоді вже в мене перші публікації, зустрічі з читачами. Це мені подобалось тим більше, чим більше «нормальне життя» входило у якийсь невідворотний віраж. Але кожен має пройти усе, що йому судилося.

Ніхто, крім Аполлона Петровича, не дзвонив мені, щоб поцікавитися, як сталося, що, поїхавши трамваєм до іншої частини міста, я заблукала серед гарних двоповерхових будинків із теплими надвечір вікнами, шорхаючи підборами у повній золотавого листя річці, на яку перетворилася вуличка. Нікого не обходило, як я гуляла під блідим зимовим сонцем, лишаючи сліди на першому снігу, замріяно дихаючи трохи колючим спокійним повітрям серед повільних пір’їнок небесного снігу і відчуваючи сніжинки на похололих віях. Але Аполлону Петровичу, здається, не набридало ці казки слухати. Чи були у мене батьки? Так, були. Але їм це було нецікаво. Подружка моя тоді вже була практичною та дорослою. Їй би я й не насмілилась про таке казати.

Не скажу, щоб я була старанною у відвідуванні засідань літературного об’єднання. Згодом мене таки переобрали з секретарів. У студентські роки я, хоча й багато писала і віршів, і прози, та майже перестала брати участь у тих літературних заходах. Але спілкування з Аполлоном Петровичем не припинилося, тільки тепер воно було лише у вигляді листів. Так, ми спілкувалися листами, хоча мешкали в одному місті. Мене це задовольняло. Я відправляла йому «на рецензію» усі свої новини, не забуваючи при цьому його ж таки нагадування, що усіх можна слухати, а писати треба на свій розсуд. Листи Аполлон Петрович, сам полтавчанин, гарно писав вишуканою українською. Це було незвичайно, небуденно, красиво. Це літературно-куртуазне листування тривало протягом десь трьох-чотирьох років. Життя тим часом плинуло та вирувало. Образ Аполлона Петровича якось затуманився, узагальнився, розтанув у повітрі та позбувся будь-яких конкретних рис. Таке листування мені подобалось. Листи були завжди приязні, цнотливі, щирі; далекий автор уважно та серйозно ставився до моїх, може, і навіть напевне, наївних запитань, оповідей та міркувань. Читаючи кожен наступний лист, я посміхалася. Та коли навіть і сміялася над рядками, сповненими м’якого гумору та словесних витівок. Тим часом я закінчила інститут, поїхала на роботу до великого міста. Стала самостійною. Було мені тоді вже 23–24 роки.

У листах Аполлона Петровича, на мій подив, стали частіше з’являтися розповіді про його буденне життя. Це викликало в мене легку досаду, бо на той час я вже знов серйозно захопилася літературою (за порадою Аполлона Петровича), знов почалися публікації та зустрічі з читачами, тепер уже в іншому моєму місті. Далекого респондента я, молода егоїстка, сприймала майже як письменника минулого, який дивним чином має можливість листуватися зі мною крізь віки. Листування з ним жваво цікавило мене, найперше, тим, що від нього я могла отримати перший (і далеко не завжди — схвальний) відгук на свої твори. З тими відгуками я погоджувалася або не погоджувалася, раділа чи ображалася, та не хотіла від них відмовитися. Вони були мені потрібні. В реальному житті я не надбала такого «люстерка». Крім того, листування велося українською. Це була мова, якої я не чула у повсякденні. Ще й яка мова! Наче спеціально створена для шляхетних думок та вишуканого листування. Ніхто зі мною не спілкувався так, як Аполлон Петрович. Та й давнє знайомство давалося взнаки. Чимось добрим віяло від його листів, спогадами про юність та рідне місто.

Сам Аполлон Петрович часом жартував: от, я у тебе не подружка и не друг, тому я вигадав нове слово для мене у наших відносинах — «подруг». Я всміхнулася і забула.

Як тепер я розумію, мої листи були егоїстичними, часом навіть жорстокими, хоча і ненавмисно. Ніколи не питала я Аполлона Петровича про те, як він живе, як почувається. Похапцем, між своїми тирадами, лише кілька разів поцікавилася, що пише, над чим працює. Але ж я не вважала за потрібне ділитися міркуваннями про буденні справи чи звертатися за життєвими порадами. Натомість багато писала про свої думки, почуття, ефемерні та непомітно перетікаючі у поетичні фантазії. Не хочу картати себе за те невинне кокетування, але мені прикро його згадувати. Навіть те, що буденне моє життя