Читати книгу - "Крадій"

Вона всміхається дитячій забавці, відвертається від берега та шле худорлявого хлопчика на велосипеді до вокзалу, щоб той покликав чоловіків.)

Один човняр розвантажує бочки з досі живими зміями. Він зібрав їх у болотах на сході, величезну сплутану масу червоних, чорних, коричневих і зелених, що клацають одна на одну щелепами, коли їх підіймають гаком на кінці жердини. Його чотирирічна дочка сидить на носу його баржі та грає зі змією, що дуже вподобала, як гнеться зап'ястя дівчинки, але зрештою десятирічний (уже дорослий) брат хапає її за роззявлену пащу та кидає до решти змій, приречених на кулінарну або медичну долю.

На пірсі торгується дружина. Її руки злегка поцятковані десятком укусів змій, від яких вона відмахується, наче від мух. Її одяг не стільки надітий, скільки обгорнутий навколо неї; великі витки тканини вицвілого синього та коричневого кольорів намотані навколо її грудей, поясу, голови, ніг, і ми, можливо, на мить співчуваємо чоловікові, якого хльостає її язик, такий само гострий, як зуби її товару.

— Ні! — заявляє вона. — Ні, ні! Плати як домовлялися, або ми іншого клієнта знайдемо!

— Кого ви знайдете? — вимагає покупець. — Ну кого ви знайдете? Це гірший товар!

— Він не гірший, а саме такий, як домовлялися; плати, як домовлялися...

Поки вони сперечаються, Ремі оглядає човен. Стає навколішки біля корми та усміхається хлопчикові, що позирає на нього, як чоловік.

— Ви припливли по Чаопхраї? — лагідно питає він.

Хлопчик киває; плечі розправлені, груди вперед — маленький воїн.

— Знаєш Накхон Саван?

— Агов! Хочеш купити змій? — вперед ступає батько, і човен хитається. — Можу продати змій — добре їсти, добре для серця, добре, щоб чоловіком бути! Грошима займається моя дружина.

— Ви пливете на північ? — питає Ремі. — До Накхона?

— Так, на північ, але не до кінця. Там люди не дуже добрі.

— Але ж за місто?

— Так. Хочеш з нами?

— Хочу.

Чоловік облизує зсередини губи, оглядає Ремі.

— Я поговорю з дружиною, — каже він.

— А можемо відразу відправитися?

— Коли змій вивантажимо!

Дружина приходить швидко; крихітна жінка, що залякує всіх навколо, дивиться в очі Ремі.

— Куди тобі треба? — відразу питає вона тайською, наче з кулемета стріляє.

— На північ. За місто.

— Навіщо?

— Скажу чесно, мадам. Я побився об заклад, а тепер мушу тікати.

Вона довго та повільно втягує ротом повітря, цокає язиком, дивиться на своїх дітей, на чоловіка, на повну бочку змій.

— П'ять батів!

Везіння — справжнє везіння! Він, можливо, заплатить у сто разів більше, ніж у нормальній ситуації, але ж його ситуація не нормальна.

— Три бати.

— П'ять!

— Три, мадам. Є багато човнів, що готові відвезти мене далі за три.

Її голодний до вигоди погляд блукає по причалах, оцінює потенційних конкурентів.

— До Накхона ми не попливемо.

— Але з міста випливете?

— Три бати... Ти злодій, але три!

Він посміхається:

— Я допоможу вам розвантажити.

Ви дивимося, як човен сковзить геть від берега.

І не тільки ми.

Чотири хвилини по тому, як він досягає центру потоку та б'ється об підступні течії річки, прибувають три автомобілі. Три — це на два більше, ніж зазвичай можна побачити в Бангкоку, за винятком тих випадків, коли у справах їдуть король або генерали; але ж ось вони: чорні, зроблені в Америці, перевезені через Тихий океан білим пароплавом з надраєними палубами та вимитими ілюмінаторами, який через чотири роки буде потоплений німецьким підводним човном, що полюватиме вздовж шляхів постачання військ і озброєнь. Ми вражені, що Абгік Лі має у своєму розпорядженні такі хороші автівки, але потім згадуємо: адже він планував це заздалегідь, хіба ні? У Домі Ігор ніщо не є випадковістю.

Абгік Лі спускається на причал, прикриває очі проти сліпучого полуденного сонця та мружиться на річку. Можливо, він думає, що бачить силует Ремі Берка, який пригнувся, але чітко видний проти борта хиткого човна. Побачити недостатньо — він мусить спіймати свого суперника.

— Усі на воду! — гримає він на чоловіків з одного з автомобілів. — Не губіть човен з виду.

Як він близько! Можливо, йому вдасться виграти за день.