Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"

Сергійко зопалу шугнув у якусь вузьку яму в кутку криниці… На щастя, яма була неглибока, і, звівшись на ноги, хлопець вільно дістав руками її край. Погано лише те, що, падаючи, він упустив ліхтарик, і він кудись одлетів і погас.

Сергійко став шарити в пітьмі руками, намагаючись вилізти. Раптом рука наштовхнулась на якийсь довгастий, холодний предмет, що лежав край ями. Предмет ворухнувся і мало не впав Сергійкові на голову.

«Міна!» майнула страшна догадка, і хлопець, мов обпечений, відсмикнув руку. У нього якось днино ослабли коліна, і він знесилено опустився на землю…

Коли б не світла пляма над головою, Сергійко був би певен, що вже глуха піч… Цілу вічність сидить він на дні своєї несподіваної пастки!..

… Пішов сам, без товаришів, нікого навіть і на допомогу гукнути. Отак загине тут ні за цапову душу, ніхто й не знатиме, куди подівся. Довів свою хоробрість, нічого сказати!.. Їдкі сльози відчаю і досади печуть Сергійкові очі. Чого б він тільки зараз не дав, аби знов опинитись там, нагорі, де світить гаряче сонце, шелестять дерева… Ой дурень, дурень!..

Удома мати вже непокоїться, куди подівся її шалапут, а шалапут сидить, наче миша в пастці, і не знає, як йому вивернутися з біди…

Хлопці, мабуть, прийшли до Томки, їм і без Сергійка добре. Навіть краще — ніхто не сопе і не заводить суперечок… І Томці, напевно, зовсім-зовсім байдуже, що пропав кудись Сергійко… Що їй!

«Як холодно!.. Та невже ж мені до самої смерті отак доведеться сидіти?»

Сергійко раптом здригнувся і прислухався.

«Гав!.. Гав!! Гав!.. Гав-гав…» І радісне: «Скаву-у-у!»

— Галас? Галас!!

Якась тінь наполовину закривала світлий отвір криниці.

— Сергійку, ти тут? Сергійку!

Томка… Вона знайшла його!

А Томка, потягнувши до себе легкий мотузок, стривожено закричала:

— Сергійку, чуєш? Де ти?

— Я ту-у-ут!.. — глухо донеслося знизу.

— Вилазь сюди! — зраділа дівчинка. — Вилазь, бо Галас на твою торбину зазіхає.

— Я не мо-о-жу… Я замінований…

— Замінований? — охнула Томка. — Звідки ти знаєш?

— Наді мною мі-і-на!.. Вона от-от упаде…

— Так чого ж ти ждеш? Вилазь швидше!

— Тут темно… Я її зачеплю…

— Тоді не ворушись! — злякано прокричала Томка. — Я зараз спущуся до тебе.

— Не спускайся!.. Краще я один загину… — приречено простогнав хлопець.

Але Томка, як звичайно, не послухала і почала швидко спускатись по мотузку вниз.

— Там лежить мій ліхтарик, не наступи на нього, — попередив з ями Сергійко. — Та гляди, не зачепи міну!

— Я вже на нього, здається, наступила, — сказала Томка. — Так і є!.. А чого він не горить?

— Струсни!

Томка струснула ліхтарик, і в темряві спалахнув яскравий електричний промінь. Він освітив спочатку припорошене землею збентежене Сергійкове обличчя, а потім застрибав по краях осоружної пастки. Ось, видно, Томка побачила міну, схилилась і… голосно розсміялася…

— Прощайся, Сергійку, з життям! — І кинула Серпикові звичайну порожню пляшку. — Як тільки ти не догадався?

— Еге, догадаєшся в такій темряві! — пробурмотів спантеличений Сергійко. — Думаєш, ти б догадалася?

— Викинь пляшку і давай руку, — допоможу тобі вилізти.

— А може, це не проста пляшка? Треба її розглянути.

— Простісінька. Викинь, кажу тобі!

Сергійко запхнув пляшку в кишеню і видряпався з ями. За кілька хвилин він з насолодою витягнувся на траві навпроти сонця. Потім дістав з кишені пляшку.

Це була зелена півлітрова пляшка з-під мінеральної води. Всередині білів якийсь папірець.

— Томко! — схвильовано вигукнув Сергійко. — Я ж казав, що це не проста пляшка: тут лежить якась записка!

— Ти завжди щось вигадаєш, — засміялася Томка і побігла за Галасом на край галявини. — Дивись, Галас твій обід кінчає…

Сергійко, хвилюючись, витрусив з пляшки папірець і розгорнув його. Там було написано:

«Через десять днів я поїду додому і надовго попрощаюся з вами, ласкаве українське сонечко, гіллясті дуби, гомінкі пташенята. 1 з вами, хороші мої Маріє Семенівно, Петре Трохимовичу, Костику, Славко… Я вас ніколи не забуду!

І тебе не забуду, чудний, упертий хлопчиську, Сергійку-їжачок, хоч ми з тобою і посварилися!.. Ваша Томка з Боготола».

Сергійко згорнув записку і заховав у кишеню. Потім підійшов до криниці і вкинув туди порожню пляшку.

— Як ти гадаєш, нагорить нам дома за те, що ми зникли чи ні? — лукаво, наче нічого не помітивши, запитала Томка.

— Ой-ой-ой! — спохватився Сергійко. — Ще й як нагорить!

Вони похапцем змотали мотузок, взялися за руки і побігли додому. Дорога була далека, їсти хотілось страшенно: негідник Галас украв з торбини всю їжу. Але все ж було чогось надзвичайно весело!

— Все-таки… Як ти знайшла Вовчу криницю? — не витримав Сергійко.

— У мене була ваша карта! — призналася Томка. — Я довго шукала дорогу. Пам'ятаєш, я цілий день пробула в лісі, тоді ще на мене розсердилась Марія Семенівна… Саме тоді я й знайшла її. А сьогодні ранком помітила, що