Читати книгу - "Бронзовий птах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Спокійно! — сказав Мишко. — Носитимете порівну. Тільки не проспіть поїзда. А ми завтра вирушимо в село. Пора вже клуб закінчити.
Деякий час усі сиділи мовчки, стомлені турботами і хвилюваннями сьогоднішнього дня.
Вогнище палало яскравим полум'ям. Сухе гілля тріскотіло на вогні. Іскри здіймались у повітря і зникали в нічній темряві.
— Тихше! — раптом прошепотіла Зіна.
Усі замовкли і повернулися в напрямі лісу. Хруснула гілка… Зашелестіло листя на деревах, ніби тихий вітерець пробіг по ньому… Почулося чиєсь зітхання…
Мишко подав знак рукою залишатися всім на місці, а сам підвівся і завмер, вдивляючись у темний ліс, прислухаючись до дивних звуків…
Невже Ігор і Сева нарешті повернулися?
Розділ сьомий
Васько Жердяй
Але то були не Сева і не Ігор.
До вогнища підійшов Васько Жердяй, високий хлопчина в білій сорочці і вузьких полотняних штанях, які ледве-ледве закривали його гострі, худі коліна. Прозвали його Жердяєм, тому що був він на свої роки дуже високий, тонкий і худий. Жив він з матір'ю і старшим братом Миколою на самому краю села в напіврозваленій хатинці. Батько його загинув під час німецької війни.
Жердяй більше за інших селянських дітей приятелював з комсомольцями. І вони любили його. Він був добрий, послужливий. Щоправда, вірив у чортів та інші дурниці, але зате добре знав ліс, річку і дуже цікаво розповідав про всякі пригоди і небилиці. Старший брат Жердяя, Микола, був теслею і допомагав комсомольцям обладнувати клуб.
— Ти, Жердяй, — розчаровано, протягом сказав Мишко.
— Я! — Жердяй підсів до вогнища і дружелюбно посміхнувся.
У мінливих тінях вогнища його велика голова з підстриженими нерівно (мабуть, тупими ножицями) білявими патлами здавалася ще більше скуйовдженою, ніж завжди. Він підгріб прутиком вуглини до вогнища і сказав:
— В селі ходять чутки, ніби у вас два піонери пропали.
— Дурниці, — вдавано байдужим голосом відповів Мишко, — знайдуться.
Жердяй непевно похитав головою:
— Не кажи… Якщо на Голигінську гатку заблукають, то, може, і не повернуться.
Зацікавлені словами Жердяя, діти щільніше оточили вогнище.
— Це що за гатка така? — спитала Зіна.
— Гатка? Це дорога лісова.
— Гатка — дорога з хмизу, а інколи й з колод. Споруджується звичайно на болоті, — пояснив Славик.
— Правильно, — підтвердив Жердяй, — з хмизу. І на болоті споруджена. Тільки давно. Ніхто нею і не користується.
Генка нетерпляче запитав:
— Що ж ти хочеш розповісти про цю саму гатку?
— Про Голигінську? А те, що коли попали ваші хлопці на Голигінську гатку, то можуть і не повернутись.
— Утопляться? — спитала Зіна Круглова. Жердяй похитав головою:
— Утопитись не втопляться, а побачать старого графа і помруть.
— Знову ти вигадки розповідаєш, — посміхнувся Генка. — Не набридло тобі вигадувати?
— Не вигадую я, — серйозно відповів Жердяй, — все це чистісінька правда. Старі люди розповідають. Там граф з сином закопані. Прямо під гаткою. Цариця приїжджала сюди давно, ще до Наполеона. От цариця приїхала і скарала на смерть графа з сином. А поховати не дозволила. Звеліла прямо в грязюку закопати, під гаткою, щоб усі по них їздили. Так вони там закопані й лежать.
— А хлопці наші до чого тут? — спитав Мишко.
— От послухай… Значить, старий граф з сином там закопані. Тільки не поховані вони як треба, от і мучаться їхні душі. Ніяк не попадуть ні в рай, ні в пекло.
— Ох і сміхота! — закричав Генка. — Бабські казки!
Коровін невдоволено кинув:
— Дай послухати, що людина говорить!
— Мучаться, значить, їхні душеньки, — суворо і журно продовжував Жердяй, — так і стогнуть під гаткою, так і стогнуть. Я сам туди ходив, слухав. Старий граф так глухо стогне; постогне та й перестане, постогне та й перестане. А молодий — голосно, ніби плаче, їй-богу!..
— Страшно! — прошепотіли сестри Некрасови і з острахом поглянули на ліс, але їм стало ще страшніше, і вони присунулися ближче до вогнища.
Жердяй глухим, монотонним голосом, наслідуючи старих людей, продовжував:
— А посеред глупої ночі старий граф виходить на гатку. Старий, борода по коліна, білий весь, сивий. Виходить і чекає. Побачить подорожнього і говорить йому: «Піди до цариці і скажи, нехай змилується, поховає нас за християнським звичаєм. Зроби ласку, сходи!» Так ото просить слізно та жалібно. А потім вклоняється. А замість шапки знімає голову. Тримає її в руці і кланяється… Стоїть без голови і кланяється. Тут тобі хоч хто перелякається, з місця не зрушить від страху. А старий граф кланяється, голову в руках тримає і йде на тебе. А для подорожнього головне що? Головне па місці вистояти. Коли вистоїш, так він підійде до тебе впритул і згине. А якщо побіжиш, так тут же й впадеш замертво. Впадеш замертво, а граф тебе під гатку і потягне.
— І багатьох він потяг? — посміхнувся Мишко.
— Раніше багато тягав. А тепер туди й не ходить ніхто. Із Москви приїздили. Копали цю саму гатку. Та хіба ж їх знайдеш! Як міліція поїхала, так вони знову залягли.
— А за віщо їх покарали? — спитав хтось.
— А хто ж його знає! Хто каже за зраду, хто каже — скарб золотий царський заховали.
— Ну звичайно, — іронічно зауважив Генка, — скарб — це вже обов'язково. Без скарбу не обійтись.
Мишко показав рукою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бронзовий птах», після закриття браузера.