Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Слово після страти 📚 - Українською

Читати книгу - "Слово після страти"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Слово після страти" автора Вадим Григорович Бойко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 124
Перейти на сторінку:
мить не спадало на думку.

Коли ми віднесли в забій другу колоду, я підняв лампу, глянув на Стасика й побачив, як дорого обходилася йому жалість до мене: на чолі в нього рясно виступив піт, він важко дихав.

Тут, на глибині шестисот метрів, у цій глухій норі, було жарко, наче в лазні, і я, голодний, виснажений, ледве переставляв ноги,

Шляк би го трафив! — стомлено хекав поляк, витираючи руками чоло.— Ну й робота ж у нас із тобою.

А Гоппе ще й хвастає, що ця шахта —одна з кращих у Німеччині, а отже, і в усьому світі, мовляв, найкраще оснащена. А поглянь, що тут робиться, пся крев! Вентиляції майже на нулю, праця в основному ручна, каторжна, кріплення тримаються на чесному слові, обвал за обвалом, кожної зміни гинуть люди, але Гоппе байдуже:

«Алес фюр кріг, алес фюр зіг..»[10] Чортові папуги, холера б їх забрала, люто сплюнув Стасик.

Він мав рацію. Як дізнався я потім, деякі дільниці цієї шахти взагалі не вентилювалися. Там стояла пекельна духота. Адміністрація копальні не хотіла витрачати грошей на влаштування сучасної вентиляції. Та й взагалі шахта ця мала застаріле устаткування. Працювати в ній було справжньою каторгою.

Ми носили стойку за стойкою. Повертаючись до вагонки «порожняком», мали можливість балакати. Стасик розпитував про мою рідну сторону, про життя в довоєнні роки. І хоча в тюрмах у мене виробився інстинкт обережності, я дещо розповів йому про себе, про мою родину. За період моїх поневірянь у полоні ще ніхто з іноземців не цікавився так щиро моєю долею. Стасик слухав уважно, мрійливо, по-дитячому усміхався і знову розпитував. Я й незчувся, як пройнявся до нього цілковитим довір’ям, і, не криючись, щиро розповідав про свої втечі з таборів.

— А знаєш, у мене виникла ідея,— сказав Стасик,— давай учитимемо один одного мовам. Ти мене вчитимеш російської, а я тебе — польської і німецької.

— Але ж коли?

— Під час роботи. І час збігатиме швидше.

Ми скріпили нашу угоду міцним рукостисканням.

Поки ми переносили стойки, а потім розвантажили рейки, що прибули па платформах, кріпильники, закінчивши свою роботу, пішли на іншу дільницю. Стасик, Нагель і я залишилися утрьох.

— Тридцять вагонеток і ні грама менше! — категорично заявив Нагель, поглядаючи на годинник.— Беріться до роботи, бо й так багато часу згаяли.

— Побачимо, спокійно відповів йому Стасик. Ми заходилися накидати вугілля у вагонетки. Невдовзі Стасик роздягся до трусів. М’язистий, наче цирковий атлет, він спритно орудував великою металевою лопатою. Я намагався допомагати йому, але в мене від виснаження й духоти наморочилась голова. Стасик, мабуть, помітив це і сказав:

Сядь, перепочинь. Я працюватиму за двох! — Він усміхнувся до мене своєю приязною посмішкою, показавши два ряди гарних, навдивовижу білих зубів.

А присісти мені треба було: у гольцшуги набилося повно вугілля. Та щойно я поклав лопату, як на мене з лайкою налетів Нагель і вже замахнувся був своїм кулаком-довбнею. Стасик став між ним та мною і спокійно мовив:

— Не чіпай!

Звичайно добрий погляд його сірих очей невпізнанно змінився — став колючим, лиховісним.

— Ага, он воно що! Саботаж! — істерично заверещав Нагель.

— Заспокойся,— осадив його Стасик.— Інакше я тебе остуджу.

Штейгер аж засичав від люті:

— За образу підеш у карцер! Я тобі покажу! За погрозу німцеві—тюрма! Я негайно доповім панові Гоппе...

— Не лякай, бо ми й так у тюрмі. Краще подумай, хто тоді за мене робитиме? Пришлють сюди пару доходяг, будеш виносити їх із лави на носилках. Скумекав?

Нагель одразу якось обм’як, відійшов убік, навіть закурив, що суворо заборонялося. Щоб не ускладнювати становища, я взяв лопату і почав накидати у вагонетку вугілля. Вчинок Стасика мене страшенно здивував. А він, наче нічого й не сталося, залишався спокійний, навіть підморгнув мені:

— Дарма, малюк, не переживай! Бери на лопату якомога менше і не поспішай. «Тише едешь — дальше будешь» — здається, так кажуть росіяни?

— Так, так,— повеселішав я.

Кожну наповнену вугіллям чи породою вагонетку ми виштовхували з забою і гнали метрів двісті до бремсберга. Там причіплювали її до сталевого троса, і вона рухалась до центральної магістралі. Іноді вагонетка бурилася, сходила з рейок, і доводилося піднімати її. Це була каторжна робота, з якою мені без допомоги силача Стасика нізащо б не впоратись.

Нагель, звичайно, розумів, що таких фізично сильних робітників, як Стась, у шахті було мало, через те й терпів непокірного поляка, хоча й ненавидів його.

Після чотиригодинної роботи Нагель оголосив фріштік — п’ятнадцятихвилинну перерву. Він зручно вмостився перед своїм портфелем, вийняв з нього термос, пакунок із провізією і заходився наминати бутерброди з маслом, сиром, ковбасою і мармеладом.

Стасик торкнувся мого плеча:

— Ходімо зі мною, малюк. У мене теж дещо є.

На вільній сухій площадці ми сіли на Стасикову спецівку, він вийняв із своєї сумки батон, пачку маргарину, шматок ковбаси, цибулину й сіль. У його термосі було склянок зо дві гарячого чаю. Усе це Стасик розділив надвоє.

— Їж, Владеку, не соромся. Завтра я постараюся принести більше. Тобі треба оклигати, зміцніти, інакше довго не протягнеш.

— Спасибі... Скажи: це вам, полякам, дають такий пайок?

Він здивовано поглянув на мене.

— Дідька лисого дають! Ми самі добуваємо...

— Яким чином?

— Дуже просто. Після зміни я сплю годин шість, потім іду на підробітки до міста. Сам я трохи столяр, електрик, сантехнік. У місті я вже маю клієнтуру і потихеньку підробляю. Особливо у вихідні. Німці розплачуються продуктовими картками. Словом, з голоду ми

1 ... 5 6 7 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слово після страти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слово після страти"