Читати книгу - "Нові пригоди Електроника, Євген Серафимович Велтистов"

У четвер вранці, як завжди, йшла нарада в міністерстві освіти.

Міністр заглянув у зведення, відклав набік папери, весело промовив:

— Це цікаво! Що за вибух енергії? Що скажете, товариші?

— Дозвольте, Георгію Петровичу? — Із-за столу підвівся літній інспектор.

— Будь ласка, Василю Івановичу.

— Успішність в середніх і навіть старших класах несподівано підвищилась на вісімнадцять процентів, — доповів інспектор.

Присутні пожвавилися.

— Конкретні дані свідчать, — вів далі інспектор, передивляючись свої записи, — що процент четвірочників та п’ятірочників зріс не тільки з математики, літератури, фізики, а й з таких предметів, як старанність, креслення й фізкультура…

— І зі співу! — перебив його інспектор молодших класів.

— Так, і з музики, і з малювання, — підтвердив Василь Іванович.

Мимовільні усмішки учасників наради означали, що досвідчений інспектор та його молодий колега потонули у зведеннях і цифрах, повірили піднесено-весняним рапортам шкіл і навіть самого міськвно — міського відділу народної освіти, не уточнили даних, перед тим як доповідати. Де це бачено, щоб діти навесні були старанними, щоб вони співали хором, возилися з фарбами й підтягувалися на турніку, коли кожний зелений кущ вабить на вулицю…

Василь Іванович відразу вловив іронічний настрій. Тим більше, що із свого місця голови міністр кинув репліку: мовляв, старанність — справа індивідуальна, а тому досить складна для узагальнення. Інспектор був напоготові, у всеозброєнні. Він витягнув з кишені пачку зім’ятих аркушів і оголосив деякі особисті свідчення учнів:

“Ми, дівчатка-четвірочниці, дружно вирішили бути відмінницями…”

“…Всім класом уболівати за одного…”

“…Тепер до дошки ми біжимо бігом…”

“…А я вирішила наздогнати Електроника не тільки в навчанні, а й у спорті”.

Прочитавши ці рядки, Василь Іванович оглянув присутніх і опустився на своє місце.

— Дозвольте, в мене теж повно таких записочок! — промовила завідуюча міськвно, копаючись у товстому портфелі.

— Це не записочки, шановна Ольго Сергіївно, а думки вголос, — парирував інспектор.

За столом відбувалося щось дивне: учасники наради діставали з кишень, папок і портфелів аркуші з кострубатими літерами й старанними учнівськими рядками, передавали їх міністрові.

— А що воно за Електроник? — іронічно запитав заступник міністра, який повернувся щойно з відпустки. — Наскільки я пам’ятаю себе в дитинстві, ніхто у школі не ставився серйозно до музики, малювання та й до фізкультури. Лише дехто…

— Уявіть, що зараз усе не так! — перебив його інспектор. — Особливо у спорті.

Міністр швидко передивився аркуші зі шкільних зошитів, і очі його примружилися.

— Як ви це оцінюєте, Василю Івановичу? — запитав він інспектора.

— Як метод Електроника! — висловився з місця інспектор середніх класів, спостерігаючи енергійні кивки інспектора молодших класів. — Діти називають саме його як приклад для наслідування.

Дехто приготувався записувати.

— Це ще один метод? — втрутився в розмову заступник міністра, якому стисло пояснили про Електроника. — На моїй пам’яті були всілякі експерименти… Може, досить, товариші?

Георгій Петрович підвівся з місця голови, обійшов Т-подібний стіл засідання, зупинився за спиною заступника.

— Ви маєте рацію, Серафиме Васильовичу, — промовив він. — Робити експеримент безконтрольним ми не маємо права. Але й проходити мимо того нового, що підказує життя, не можемо…

Знову авторучки потяглися до блокнотів і застигли. Міністр мовчав, відшукуючи очима потрібну людину.

— Гелю Івановичу, якими ще геніальними, а точніше кажучи, людськими властивостями володіє Електроник?

Тільки зараз багато хто впізнав знаменитого Громова — авторитетного фахівця із сучасної педагогічної науки. Був він високий, ставний, спокійний. Та коли міністр відрекомендував його зборам, Громов по-хлопчачому почервонів, фальцетом відповів:

— Відверто кажучи, більш ніяких!.. Поки що ніяких, — виправився професор.

— Що ж тут вивчати… — пробурмотів неголосно заступник міністра, але його почули всі.

— Мушу вас розчарувати, товариші, — продовжував спокійно Громов. — Процент успішності може знизитися, коли діти забудуть про Електроника й перестануть його наслідувати. Та він і створений не як кіногерой, — він розв’язує іншу важливу задачу…

— Яку? — запитали зразу кілька голосів.

— Пробачте, може, це звучить надто загально чи з житейського погляду наївно. — Громов оглянув присутніх. — Але для науки надзвичайно важливо. Робот прагне стати людиною. Справжньою людиною у всіх її проявах. Простіше кажучи, він вчиться у дітей, а діти в нього.

Якусь хвилину в залі панувала тиша: кожен обмірковував таку просту, доступну для будь-кого з них і таку близьку й водночас далеку для робота мету…

— А ми хіба зібралися тут заради оцінок? — спитав присутніх Георгій Петрович. — Сподіваюсь, ніхто так не вважає? Серафиме Васильовичу, — звернувся він до заступника, — скажіть, будь ласка: ви знаєте, що значить — справжня людина?

— Нібито знаю… — Заступник міністра стенув плечима.

Учасники наради обмінювалися короткими репліками: що далі, до чого веде міністр?

А той сів на чільному місці стола, постукав авторучкою по дерев’яній стільниці й метнув лукавий погляд у бік Громова.

— А я, уявіть собі, так до кінця й не знаю!.. — Міністр несподівано усміхнувся. — І хотів би уточнити для себе це важливе визначення.

Усі здивовано втупилися в нього. А він натиснув на кнопку дзвінка, викликав секретарку, запитав:

— Товариші, хто питиме чай?.. — І, побачивши, як усі зраділи, сказав: — Зіночко, чаю всім!

Коли принесли чай, Георгій Петрович уже по-діловому, по-міністерському вів далі:

— Отже, прошу висловлюватися: що означає, на вашу думку, бути людиною?

Вони простували дворами — Електроник та Сироїжкін, і тепер, у яскравому