Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"

Монастир височів над Кам'яницею, на стрімкій, майже сорокаметровій гранітній кручі, його білі стіни, оцинкований дах, позолочений хрест І дзвіниця різко виділялися на похмурому фоні гір.

У сірій кручі вирубані вузенькі стрімкі східці. Вони починалися біля самої води і вели вгору, до глухої, викуваної з заліза монастирської хвіртки.

Там, де починалися східці, на воді погойдувався вузьконосий легкий човен. На його кормі сиділа жінка в чорному.

Гойда приклав до рота долоні і закричав:

— Ого-го-го-го!.. Давай!

— Іду-у!.. — зразу ж відгукнулася черниця. Її голос, сильний, співучий, пролетів над Кам'яницею, відлунюючись у прибережних скелях, і завмер у далеких виноградниках.

«Це вона, Марія! Бач, яка голосиста», — посміхнувся Гойда. Він сів на камінь, що лежав на березі, ні на хвилину не відриваючи від ріки погляду.

Човен повільно, насилу переборюючи швидку течію, підпливав до лівого берега. На кормі, енергійно і вміло орудуючи жердиною, стояла Марія. На ній було чорне, під саму шию плаття, чорна хустка. Тільки обличчя біле та руки.

«Молода, вродлива, — подумав Гойда, — спритна, гостра на язик, а добровільно забилась у монастирську нору. Такій дівчині треба не богу та ігумені служити, а життю. Як би її витягнути звідти? Дрімає міськком комсомолу. А ти?.. А тобі все ніколи… Ех! Хочеш чужими руками творити добро».

Гострий просмолений ніс човна зашурхотів на прибережній гальці. Марія зсунула хустку на потилицю і, спираючись на жердину, привітно подивилася на Гойду.

— День добрий, — проспівала вона, не бажаючи помічати похмурого виразу його обличчя.

— Здрастуй, Маріє. Жива? Здорова?

— Слава Ісусу, жива і здорова. А ти?

— Я теж, як бачиш, ще не на тому світі. Перевезеш на той берег?

— Сідай!

Він стрибнув у човен. Марія вперлася жердиною в кам'янисте дно, з силою відштовхнулась, і шалена течія Кам'яниці підхопила, понесла човен. Марія кількома рухами жердини спритно вирівняла його і спрямувала до монастиря.

— Де ж ти так довго пропадав, Василю?

— В Москві, Ленінграді, на Кавказі. А що?

— Так… Уся полонинська риба скучила за тобою: висунеться з води, очима лупне і чекає, чекає. Я теж… скучила.

Марія стримано засміялась.

— А хіба ти риба?.. Хто ти, Маріє? — раптом запитав Гойда. — Як на землі тримаєшся?

Він не сміявся, а серйозно, допитливо дивився на дівчину. П'ять років минуло відтоді, як Гойда побачив її у дворі явірської кравчихи Марти Стефанівни Лисак, і все така ж: квітуча, запальна, лукава. Баб'яча аспідно-чорна хустка не потьмарює весняного блиску її очей, чисту свіжість обличчя, гарячі губи. Навіть під дрімучим одягом черниці, який розрахований на те, щоб надійно приховати вік, легко вгадувалося сильне, спритне тіло дівчини, яка виросла на лісовому і річковому привіллі.

— Хто я? — підвівши голову, запитала Марія. — Та хіба ж ти не бачиш?

Вона кинула човен на волю течії. Тоненька, гнучка, як жердина, на яку спиралася, дівчина з наївним подивом дивилася на Гойду, чекаючи, що він скаже, заохочувала сказати щось сміливе, ласкаве. Він хмурився, мовчав.

— Не бачиш?.. Ну, коли так, я сама скажу, хто я. Іди до Ведмежого потоку і чекай на мене. — Вона знову енергійно запрацювала жердиною, випрямляючи хід човна.

— Я тебе не запрошував, Маріє, і не маю права чекати.

— А я не горда, можу й без запрошення прийти.

— Зате я гордий. Чому ти не поважаєш мене? — помовчавши, запитав він з гіркотою.

Вона зашарілася до сліз, щиро стривожилася.

— Що ти, Василю!.. Поважаю. Дуже. Більше за всіх на світі.

— Чому ж тоді так розмовляєш?

— Як? — Її очі злякано розширились, а від обличчя відхлинула вишнева свіжість.

Він одвів погляд, занурив руку в тугу холодну воду і сказав:

— А ось так… наче ми з тобою не давні добрі знайомі, а дідько його знає хто… півничок та курочка, ніби граємося, хочемо піймати одне одного. Мені це неприємно. Я не думав… не заслужив.

Марія швидко затулила долонею рота, щоб не розсміятися вголос, на всю околицю, не сполошити в монастирі ігуменю та її донощиць.

— Чого ти? Чим я тебе розсмішив?

— Нічим. Все серйозно, дуже серйозно. — І дівчина знову зайшлася беззвучним придушеним сміхом.

— Даремно ти отак, смішлива негорда дівчино. Не той я, за кого мене вважаєш. Слабких і беззахисних не завойовую і в полон не беру. — Він спробував посмішкою пом'якшити свій суворий вирок.

Вона не образилася, не перестала сміятись, а, навпаки, поводилася як переможниця.

— А спробуй, Василю, яка я, слабенька чи сильна, а потім зрікайся. Підступися, замахнись, — тоді й побачиш, беззахисна я чи ні.

Марія ближче присунулася до нього, ніби хотіла допомогти Гойді виконати її прохання. Він поквапливо, майже злякано відсахнувся. І зразу ж стало ніяково і соромно. Кого, чого боїться? Правду їй треба сказати — зразу протверезиться, схаменеться, згадає гордість.

— Слухай, Маріє,

— Слухаю, Василю! Кажи, кожне твоє слово в серце ляже.

— Так от!.. Я поважаю твою людську гідність. І поважатиму. Зрозуміло?

Чітко, суворо і поважно, без жодної веселої іскорки в очах промовив ці слова Гойда, але дівчина не сприйняла усе серйозно. Вона дивилася на нього лукавими очима, загрібала жердиною воду, вигиналася, владно гнала човен поперек швидкої бурхливої течії Кам'яниці і безтурботно сміялась.

— Васильку, рідненький, років через сорок