Читати книгу - "Загублена земля. Темна вежа III"

– Роланде, ця стара кобура зручна як не знаю що. То як, мені стріляти, чи ми так і будемо сидіти та слухати каркання он тих ворон?

Він відчув, як під шкіру гострими пальчиками прокрадається напруга, і подумав, що у такі миті під непривітною, грубуватою маскою Корта, мабуть, виникало те саме відчуття. Він хотів, аби вона показала майстерність… він потребував цього. Але якби виказав, наскільки сильно він цього жадає і потребує, то це призвело б до катастрофічних наслідків.

– Повтори, чого ти навчилася, Сюзанно.

Вона зітхнула, вдаючи роздратовану, але, почавши говорити, поволі споважніла, й посмішка зникла з її темного вродливого обличчя. І старий катехизм, що його Роланд почув з її вуст, сповнився нового сенсу. Він ніколи навіть уявити не міг, що почує ці слова від жінки. Як природно вони звучали… і водночас як дивно й небезпечно.

– Я цілюся не рукою. Та, що цілиться рукою, забула лице свого батька.

Я цілюся оком.

Я стріляю не рукою. Та, що стріляє рукою, забула лице свого батька.

Я стріляю розумом.

Я вбиваю не з револьвера…

Вона замовкла і вказала рукою на блискучі від слюди камінці на валуні.

– Та я нікого й ніяк не вб’ю – це ж просто дрібне каміння, та й годі.

Судячи з виразу її обличчя (трохи пихатого й водночас бешкетного), вона сподівалася, що Роланд дратуватиметься, можливо, навіть розсердиться. Однак колись Роланд уже побував у її шкурі. Він не забув, що стрільці-учні дратівливі й поривчасті, нервові й готові огризнутися в найменш слушний час… і несподівано відкрив у собі запас терпіння. Він міг навчати. Ба більше, йому подобалося бути вчителем, і час від часу він замислювався над тим, чи Корт почувався так само. Мабуть, так.

Тепер гайвороння наче побільшало: його безладні крики долинали вже з лісу поза їхніми спинами. Десь у глибині свідомості Роланд відзначив, що нові крики були радше схвильовані, ніж просто сварливі. Птахи каркали так, наче їх щось відлякнуло від їжі, якою б вона не була. Втім, у стрільця були важливіші справи, ніж думати про те, що ж могло наполохати зграю ворон. Тож він просто запам’ятав цю інформацію і знову зосередився на Сюзанні. Коли розмовляєш із учнем, то потрібна цілковита увага, інакше тебе знову клюватимуть, і цього разу вже серйозніше. І хто буде в цьому винен? Хто, як не вчитель? Бо хіба він не вчив її клювати? Не тільки її, а їх обох? Хіба не в цьому полягала сутність стрільця, якщо відкинути кілька скупих рядків обряду й остудити нечисленні залізні форшлаги4 катехізису? Адже він (чи вона) – просто сокіл у подобі людини, навчений клювати за командою.

– Ні, – відповів Роланд. – Це не камінці.

Сюзанна трохи підвела брову й знову глузливо всміхнулася. Вона зрозуміла, що стрілець не розгнівається й не нагримає на неї (принаймні, поки що), як це часом траплялося, коли вона була нетямущою чи дратівливою, і в її погляді знову з’явилася сталь, той глумливий відблиск сонця на кинджалі, який асоціювався у нього з Деттою Волкер.

– Та невже? – Дражливі нотки в її голосі досі були добродушними, але з часом, подумав стрілець, вони стануть злими, якщо до цього допустити. Напружена, збуджена, вона вже наполовину випустила пазурі.

– Та авжеж, – відповів стрілець їй у тон. Він намагався всміхнутися у відповідь, але усмішка вийшла жорсткою і позбавленою гумору. – Сюзанно, ти пам’ятаєш білих мудаків?

Глузливий вираз на її обличчі зблід.

– Білих мудаків із Оксфорд-тауна?

Від усмішки не лишилося й сліду.

– Пригадуєш, що білі мудаки зробили з тобою й твоїми друзями?

– То була не я. То та, інша жінка. – В її очах з’явився неживий, похмурий вираз. Роланд терпіти не міг цього погляду, але водночас він був стрільцеві до вподоби. То був потрібний погляд. Він свідчив про те, що від іскри розгоряється полум’я, і скоро, вже зовсім скоро займуться великі колоди.

– Так. Не ти. Як не крути, то була Одетта Сюзанна Голмс, дочка Сари Волкер Голмс. Не та, ким ти є зараз, а та, ким ти була. Пригадуєш пожежні шланги, Сюзанно? Пам’ятаєш золоті зуби, як ти їх побачила, коли на тебе й твоїх друзів спрямовували шланги в Оксфорд-тауні? Як вони виблискували, коли їхні господарі сміялися?

Про це та багато іншого вона розповідала їм довгими ночами, біля призгаслого багаття. Стрілець розумів не все, однак слухав уважно. І запам’ятовував. Врешті-решт, біль – це засіб. І часом – найкращий.

– Що таке, Роланде? Нащо тобі копирсатися в смітті моєї пам’яті?

Зараз змертвілі очі небезпечно виблискували. Це нагадало йому погляд Алана, коли його, добродушного, нарешті хтось виводив із себе.

– Камінці на брилі – то ті люди, – тихо сказав Роланд. – Люди, що замкнули тебе в камері й змусили ходити під себе. Люди з кийками й собаками. Люди, що обзивали тебе чорномазою шльондрою.

Поводячи пальцем зліва направо, він показував на камінці.

– Он той, хто щипав тебе за груди й сміявся. А он там той, хто сказав, що краще сам перевірить, чи, бува, ти не запхнула чогось собі в дупу. А ось той, хто назвав тебе мавпою в сукні за п’ятсот доларів. А там – той, хто водив своїм поліцейським кийком по спицях коліс твого візка, аж поки тобі не почало здаватися, що ти не витримаєш цього звуку і збожеволієш. І той, який назвав твого друга Леона педрилою. А той, що на самому краю, Сюзанно, – то Джек Морт. То вони. Ті камені. Ті люди.

Вона важко дихала – груди під стрільцевою кобурою з її важким вантажем набоїв поривчасто здіймалися і опускалися. Погляд тепер був прикутий не до нього, а до поцяткованих слюдою камінців. Десь позаду, трохи далі від Роланда й Сюзанни, з тріском розкололося і впало дерево, а гайвороння в небі закаркало ще гучніше. Але жодне з них цього не помітило, так вони захопилися грою, що вже перестала бути грою.

– Справді? – видихнула вона. – Це вони?

– Так. А тепер повтори свій урок, Сюзанно Дін, і будь щирою.

Цього разу слова злітали з її вуст маленькими крижинками. Права рука злегка тремтіла на руків’ї візка, наче двигун на марноході.

– Я цілюся не рукою. Та, що цілиться рукою, забула лице свого батька. Я цілюся оком.

– Добре.

– Я стріляю не рукою. Та, що стріляє рукою, забула лице свого батька. Я стріляю розумом.

– Так було завжди, Сюзанно Дін.

– Я вбиваю не з револьвера. Та, що вбиває з револьвера, забула лице свого батька. Я вбиваю серцем.

– То ВБИЙ їх, заради