Читати книгу - "Король Гуцул, Сергій Дячук"

— Любиш їх?

Я перепитав розгублено.

— Что?

Він гримнув.

— Любиш їх!?

— Ну да! Конечно! Звісно люблю! — якось невпевнено відповів я, але Старий Гуцул відповідь, ніби задовольнила.

Це йо, йо, — прошепотів він, а далі голосніше промовив.

– І вони тебе люблять. Дуже. Особливо маленька.

Бійці перезирнулись. Старшина спробував пожартувати.

— А ти що, стрей, в Бога не віриш? Чому ікон в хаті зовсім немає? Бійці засміялись. Старий спокійно відповів.

— Я то якраз вірую, — запалюючи воскові свічки у великій гуцульській різьбленій трійці.

Цей свічник стояв непомітний на столі весь у кіптяві і воску, поки Старий Гуцул не запалив в ньому свічки і не взяв до рук.

Трійця була вирізана у вигляді трьох хрестів, що переплелись між собою. Було видно залишки позолоти і червоної фарби. В цей момент можна було роздивитись обличчя Старого, але я чомусь не зміг і відвів погляд в сторону. Він знову привідкрив вікно і, підсвічуючи собі, подивився на двір. Там вже сутеніло. Закриваючи вікно звернувся до старшини.

– І я не стрей, я древня людина — Гуцул.

Подивився на мандрівного музиканта.

— Добре, ідіть, Вам вже чєс.

Лірник встав із-за столу. Одягнув велику хутряну шапку, вуха якої були зав’язані зверху, закинув інструмент — ліру собі за спину, пішов до дверей. Інструмент, що висів у нього на спині був прикрашений чудернацькими візерунками — різьбленням.

— Куда він? — спитав я.

— Йому вже чєс, — відповів ґазда.

— Там темно, — зауважив я.

— Він темний, ночі не боїться.

Втрутився старшина.

— Что значіт темний, сліпий чтоли?

— Це ви сліпі, хоч і зрячі. А він темний!

Старшина перепитав.

— Как ето?

Ґазда замовчав і нічого не відповідав. Одразу за лірником вийшов старшина з бійцем. Туман окутав підніжжя гори, але небо закручувало хмари у водоверті, мов у різаній в лаві мисці старого гуцула, коли він розмішував там люлькою пойло для овець.

Над хатою стояли вісім великих копиць, притрушених снігом. Старшина вивів бійця на двір. Довго прикурював. Здійнявся сильний ураганний вітер такий сильний, що він мав кричати аби його боєць почув.

— Андрюха! Першим будеш стояти! Там хороша позиція наверху!!! — і він махнув рукою в бік копиць на верху.

— Через час — полтора замена будєт! Повнимательнєє!

— Так точно! — гримнув боєць у відповідь і піднявши комір дублянки повільно пішов по снігу в коліно доверху. Поклав ППШ на грудях, виривши собі нору у сіні. Заліг там.

— Я на перекур, — перебив розповідь Зенон, натягнув куртку і повільно пішов на вихід, обдумуючи почуте.

Вийшов на двір. Двері магазину книжок привалило настільки, що Зенон не зміг їх відкрити з першого разу. Він сіпнув їх так, що ледь не вломилась ручка. На дворі далі рясно засипало снігом. Хрест на центральній площі Чернівців, який стояв майже навпроти магазину, вже вдягнувся у велику білу шапку. Протилежний від площі бік вулиці вже не було видно, лише у вікнах вітрин першого поверху кольорові світлові плямки від ілюмінації, які вмикались і вимикались по черзі переливались різними кольорами темної ночі. У вікнах горіли світла. Чернівецькі родини вже посідали до вечері. Прапор Румунії — триколор, промокший від снігу замотався та прилип, примерзаючи до флагштоку.

Зенон викурив дві сигарети поспіль і вже діставав третю, коли на двір вийшов старий казкар. Зенон протягнув пачку, але він мовчки відмовився, махнувши головою, мовляв не буду. Встав і деякий час просто задумано роздивлявся засніжений хрест, який і далі вкривало білою ковдрою. Тоді Зенон запропонував йому накинути на плечі свою куртку.

— Холодно вдягніть.

Старий стояв у заношеному коричневому костюмі. Відмовився.

— Ні, ні. Дякую Вам. Ми тут закалені в горах. Чорні вівці — загадкове містичне місто. — Сказав він тихо-тихо, ніби сам до себе, повернувся до Зенона.

— Ну як?

Зенон знизав плечима не знаючи, що відповідати.

— Ну як Вам історія.

— Гарно оповідаєте.

Усміхнувся журналіст.

— Ви, напевно, зрозуміли, що не моя?

Зенон засміявся.

— Ну да. У Вас же двоє синів, а не дочка.

— Дід сором’язливо усміхнувся.

— Правда. Але я Вам точно так розповідаю, як мені колись у Львові в бібліотеці Стефаника розповів вже більше ніж пів століття тому той чоловік. Розумієте мізки архівують спогади цікаво. Я тоді слухав його і все себе уявляв на місці головного героя. Завжди так робив. Потім легше пригадати, якщо записи загубляться. Добре давайте вже піднімемось і я до розкажу до кінця.

Він подивився на годинник.

— 0через півтори години мій автобус.

Зенон ствердно махнув головою і поклав сигарету назад до пачки. Вони зайшли до середини. Журналіст знову не зміг з першого разу справитись із дверми. Він шепнув собі під носа: «Да що це таке?!». Знову дьорнув їх. Цього разу з вікна ледь не злетів різдвяний вінок. Продавчиня роздратовано звернулась до Зенона, коли той закривав двері.

— Акуратніше молодий чоловіче!

Старий, який вже піднімався сходами, зробив жінці комплімент.

— Світлано! Гарна нова зачіска! Добре виглядаєте, дуже!

Жінка голосно засміялась і кокетливо усміхнулась Старому. На верху замовили ще глінтвейну. Принесла дівчина бармена, вбрана в чорну кофту із золотим написом «Гарі Потер». Привіталась.

— Христос ся рождає.

— Славіте. Славімо Його.

Відповів журналіст, здивовано проводжаючи дівчину поглядом до стійки. Старий натхненно продовжив свою розповідь, відпивши напою.

— Про оповідачів казок у селах найкраще знають місцеві діти. Тому я завжди спершу заходжу у школу. На Путильщині, наприклад, я так записав аж двісті казок. Так, найцікавіше було на Гуцульщині.

Він замовчав прикривши очі. Лицем промайнула блаженна усмішка.

— Довгими зимними вечорами гуцули-лісоруби наймали дідів — оповідачів, які в колибах розповідали казки, легенди, історію. Поки не засинав останній слухач. Більшість відомих казок мають по кілька варіантів. Наприклад казка про бременських музикантів — аж три.

Він