Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Фортеця, Міша Селимович 📚 - Українською

Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Фортеця" автора Міша Селимович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 111
Перейти на сторінку:
таких більше.

І я те знав, тому й збентежила мене його доброта. Може, й він був щасливий від того, що просто живий, може, не міг забути, як смерть стояла в нього за плечима.

Дедалі більше я поринав — мимоволі й не усвідомлюючи того — в цю дивну роботу, про яку я тільки краєм вуха чув, що така існує. Вона відкривала мені зворотний бік життя. Чи його сутність. Усі страждання світу стікалися в нашу просякнуту смородом контору, усі турботи й нещастя, уся жадібність, уся впертість, усе безумство. Ми писали прохання про затриману платню старим солдатам, про виправлення справжніх чи вигаданих несправедливостей, про порушення судових справ щодо майна, про образи, про обман, про гроші — вкрадені, привласнені й неповернуті, про якусь давню сварку, якій уже й причини ніхто не пам'ятає, тож мені часом здавалося, що увесь світ зсунувся з глузду і тхне не краще, ніж громадські вбиральні біля нашої контори.

А Мула Ібрагім спокійно собі займався справами, розмовляв про пристрасті, слухав про жадібність, будив надію у невинних і винних, задовольняв людську потребу в пошуках уявної правди, ні з чого не дивуючись, нічого не осуджуючи, усе сприймаючи як належне, цілком людське, тому здавалося, що він стоїть вище будь-якого горя, хоч саме з нього жив.

— Хіба не чудова оця наша робота? — бадьоро запитував він мене, задоволений і собою, і клієнтами, і молодим помічником, щасливий, що вирвав мене з байдужості й самоти.

Справді, він вирвав мене й звільнив од дивної зачарованості, і я безперестанку дивувався з невідомого досі мені життя. А коли солдатів знову забрали на війну, бо російські війська оволоділи Бендерами, Браїлою, Ізмаїлом, Килією та іншими містами аж до самого Дунаю, неписьменні жінки цілими юрбами приходили в нашу контору, щоб ми їм писали листи до їхніх чоловіків та синів, листи, які часто губляться серед воєнного безладдя або ж застають своїх адресатів мертвими. Тоді я почав думати, чи й мої батьки посилали мені листи, у яких нагадували, щоб я дбав про себе й не простудився та скоріше повертався додому. Чи й перукар Саліх з Аліфаковця писав листи своїм двом синам, бо інших дітей у нього не було, і чи й досі він пише їх, висилаючи на третій загін, від якого залишилася тільки сама назва, а в ньому вже ніхто й не знає, що під Хотином колись воювало два брати з Аліфаковця, тим часом батько сердиться, що його сини такі неуважні й не поспішають з відповіддю, а я не можу сказати йому правду. Навіщо вона йому?

Мула Ібрагім для мене велика загадка. Розгублено дивлюся на нього й не знаю, де помістити його між благородством і холодною діловитістю. Він уважно приймав жінок і старих людей, звично вислуховував їх, не розчулювався і не засмучувався від їхніх розповідей, але був якийсь дуже надійний, чим викликав у них повне довір'я, яке важко пояснити. Коли я писав лист, то чекав, щоб мені сказали, що хочуть повідомити, і ми обоє спотикалися — і я, і той, хто казав; людина говорила загальні, непотрібні слова, мертві й непридатні для вжитку, або починала тужити, від чого мені стискалося горло, здригалась рука, і люди думали, що я невправний у своєму ділі.

А Мула Ібрагім добре знав і їхні душі, і клопоти і читав кожну їхню невисловлену думку, мовби дивився їм у серце. Він не чекав, щоб йому щось казали, він звільняв їх від мук оповіді й браку слів і сам писав, промовляючи вголос: «Дорогий мій сину, дитино моя рідна, писала я тобі місяць тому… (адже так було?)…а від тебе не дістала ні рядочка, ні словечка. Знаю, що тобі нелегко на тій нещасній війні і що в тебе нема часу, щоб написати про себе своїй матері, але мені хоч би якусь вісточку від тебе. Не сердься, що часто пишу тобі, мати як мати, вона і сумує, й горює, як нема коло неї її дитини. Удень ще сяк-так, то те, то се роблю, але коли ніч настане, всі думки про тебе і про очі твої найкращі, здрімнути не можу. Усе чекаю, чи не стукне калатало над хвірткою, сподіваюся, нерозумна, що ти прийдеш… (тільки не плач, треба ж докінчити)… чи хто вістку принесе від тебе. Про нас не турбуйся, ми живемо добре… (знаю, що погано, але він тобі все одно не допоможе, а йому так легше буде)… і задишка в мене вже майже минулася. Мейра розпитує про тебе щодня… (хіба вже не питає? виходить заміж?)… дівчата розпитують про тебе щодня…»

Я зупиняв свою руку й слухав ті гарні слова, що нагадували старовинні пісні. Століттями назбируваною тугою віяло від тих листів, писаних більше заради матерів і дружин, ніж заради солдатів, а слали їх на вітер, у безвість, і потім горіли вони десь у вогні, розпаленому першої холодної ночі обозниками.

І доки я, зворушений, ледве стримуючи сльози, слухав ці тужіння й підбадьорювання, тамуючи ожилі спогади, Мула Ібрагім був цілком спокійний. Він навіть помічав, що моя рука зупинилася над незакінченим рядком, і нагадував мені: «Пиши, не гайся». А коли він кінчав писати листа, переповненого любов'ю й красою, то по-діловому брав гроші за працю й клав їх у шухляду, люб'язно запрошуючи клієнта приходити ще.

Я бачив у ньому дві цілком різні людини — яка ж із них справжня?

Увечері він записував у книгу кожну найдрібнішу монету, дякуючи богові за милість. Тоді я ненавидів його. Адже негідно заробляти на чужому горі, думав я. І якось сказав йому про це.

— Горе не я вигадав, — відповів він спокійно. — А людям я допомагаю. Чесно роблю те, що від мене хочуть? Чесно. І беру дешевше, ніж інші. Але, як бачиш, багато нещасть, через те й заробіток великий.

І все-таки плату мені не збільшив.

— Плата в тебе добра, — сказав він мені цілком серйозно. — Я в твої роки мав наполовину менше. І був більш задоволений, ніж тепер. Знаєш, що найкраще в житті? Бажання, мій друже.

Справді, жодного бажання він не забрав у мене, усі були при мені, не задоволені, навіть не пробуджені. Я нічим не турбувався. Коли мав вільний час, ішов на Дариву або до Козячого мосту і там, сидячи на березі, слухав, як тече вода.

Мула Ібрагім радив мені:

— Чому не ловиш рибу? Це ніби здається великою дурістю, та воно насправді так і є, але може стати найбільшою пристрастю.

1 ... 5 6 7 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фортеця, Міша Селимович», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Фортеця, Міша Селимович"