Читати книгу - "День повернення додому"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не те щоб він ненавидів свої крила. Далебі, навпаки! Замолоду він цілісінькими ночами безнастанно літав, адже ночі для окрилених — золота пора. День іде — біду веде, так було і так буде. Але ночі! По ночах він ширяв над островами хмар і теплими небесними морями. Жодних тобі небезпек! Це було шляхетне, повнокровне ширяння. Благовіст.
Але тепер він не міг літати вночі.
Декілька років тому, дещо переборщивши із червоним вином на Дні повернення додому у містечку Меллін, штат Іллінойс (там зібралася вся рідня),[5] Ейнар узяв курс на батьківщину — на якийсь перевал у Європі. «Все буде добре», — п’яненько бурмотів він сам до себе, пролітаючи під світанковими зорями, над заколиханими місяцем пагорбами за Мелліном. Аж раптом — наче грім з ясного неба — високовольтна опора!
Ніби качка у сильці! Страхітне шкварчання! Обличчя враз почорніло від блакитного дугового розряду. Надривно змахнувши крильми, він метнувся назад, вириваючись із дротяних тенет, і гримнув додолу.
На осяяну місяцем галявину під опорою Ейнар упав з таким шумом, наче то із самих небес звалився здоровецький телефонний довідник.
Наступного дня він прокинувся ні світ ні зоря, його промоклі від роси крила дико тремтіли. Було ще темно. Блідавий світанок лише почав бинтувати схід. Незабаром бинт закривавиться, і тоді буде вже не до польотів. Нічого не залишалося, як знайти прихисток десь у лісі та перечекати у хащах день, поки нова ніч не вивільнить його крила.
Ось таким чином він зустрів свою дружину.
Цього дня, який видався занадто теплим як на перше листопада у штаті Іллінойс, досить таки юна Брунілла Векслі шукала корову, що заблукала десь. В одній руці дівчина несла дійницю із лудженої жерсті і, продираючись крізь хащі, артистично прохала свою згубу або повертатися додому, або показатися їй на очі, щоби вона могла її подоїти. Той факт, що корова і так повернеться додому, коли вим’я обважніє, не цікавив Бруніллу Векслі. Для неї це була чудова нагода поблукати по лісі, поздувати пух із чортополоху, пожувати бадилинку; цим Брунілла і займалася, коли наткнулася на дядька Ейнара.
Він спав собі біля куща і скидався на звичайного чоловіка під зеленим наметом.
— Ой! — вигукнула схвильована Брунілла. — Чоловік! У наметі!
Дядько Ейнар прокинувся. Намет позаду нього розпустився, як велике зелене віяло.
— Ой! — вигукнула Брунілла, шукачка корови. — Чоловік! Із крилами!
Ось такою була її реакція. Звісно, дівчина оторопіла, але оскільки вона за життя ще не зазнавала кривд, то нікого і не боялася, та й побачити таку дивовижу — чоловіка із крилами! — хоч-не-хоч запишаєшся. Вона обізвалася. Через годину вони вже були друзями-нерозлийводами, а через дві вона майже забула про крила. Він, своєю чергою, якось само по собі розповів, як опинився у цьому лісі.
— Я помітила, що Ви трохи покалічилися, — сказала вона, — особливо кепські справи із правим крилом. Давайте я відведу вас до себе, заберу і підлікую його. У будь-якому разі у такому стані вам до Європи не долетіти. Та й, зрештою, кому у наш час хочеться жити у Європі?
Він подякував їй, хоча не уявляв, як може пристати на таку пропозицію.
— Я живу самітньо, — додала вона, — бо, самі бачите, не дуже вдалася на вроду.
Він наполегливо заперечив.
— Як це люб’язно з вашого боку! — подякувала вона. — Але навіщо обманювати себе, коли це насправді так. Мої батьки померли, залишивши мені ферму. Вона доволі велика, а до Мелліна далеченько, тож нема навіть з ким слівцем перекинутися.
Він запитав, чи не боїться вона його.
— Я радше радію і захоплююсь… — відповіла вона. — А можна мені…? — І Брунілла із доброю заздрістю погладила великі крила Ейнара. Він здригнувся від доторку і прикусив язик.
Ейнар прийняв запрошення, але винятково заради обіцяних ліків та мазей, що мали би залікувати крило. «О Господи, а який опік простягся через усе обличчя, трохи нижче очей!»
— Це ще щастя, що ви не осліпли! — сказала вона. — А як це все трапилося?
— Ну… — почав він, і тут вони зауважили, що опинились на фермі, що, не відводячи одне від одного очей, непомітно пройшли цілу милю.
Минув день, а тоді другий, а тоді він попрощався з нею біля дверей — мовляв, йому треба йти, — подякувавши за мазі, за турботу, за дах над головою. Сутеніло, була шоста вечора, а до п’ятої ранку він повинен перелетіти океан і материк.
— Дякую і на все добре, — сказав він, але щойно у присмерку змахнув крилами, як врізався у клен.
— Ой! — вигукнула вона і кинулася до непритомного тіла.
Коли дядько Ейнар через годину отямився, то вже знав, що відтепер ніколи не зможе літати у темряві. Він втратив своє тонке відчуття ночі. Його «крилата» телепатія, що завжди попереджала, де на шляху зустрінуться вежі, дерева, будинки чи пагорби, його гострий зір і чутливість, що вели його крізь лабіринти лісів, скель, ущелин і хмар — все назавжди пропало тоді, коли блакитний спалах струму обпалив його обличчя.
— І як… — тихо скаржився він, — як я тепер повернуся у Європу? Якщо полечу вдень, мене побачать, і — злий жарт — ще пристрелять! Або віддадуть у зоопарк! І що за життя тоді буде?! Брунілло, що мені робити?
— Ох, — прошепотіла вона, дивлячись на свої руки, — ми щось придумаємо…
Вони побралися.
На весілля зібралася вся Родина. Вони то свистіли, то шаруділи у несосвітенній осінній лавині з листя кленів, платанів, дубів і в’язів; падали вниз у зливі каштанів; наче яблука взимку, бились об землю; маяли на вітровіях, запахчених трунком прощального літа. Обряд? Обряд промайнув водномить, немовби життя чорної свічки, яку запалили і загасили, а опісля — тільки легенький димок в’ється угору. Ні швидкоплинність обряду, ні його таємничість і загадковість не здивували Бруніллу — все відбувалося ніби не з нею. Вона лише наслухала приглушений рокіт крил Ейнара, що, завершуючи обряд, лунав як далекий приплив. Щодо самого дядька — то рана на його обличчі майже загоїлася, і, тримаючи Бруніллу за руку, він відчув, як блякне, зникає, кане у небуття далека Європа…
Йому не потрібно було особливо доброго зору, щоби злетіти вгору чи на те саме місце опуститися. Тому не було нічого дивовижного у тому, що у свою весільну ніч Ейнар взяв Бруніллу на руки і вони разом злетіли у небеса.
Фермер, котрий проживав миль за п’ять від них, глянув опівночі на хмару, що низько плинула над землею, запримітив слабку заграву і почув
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День повернення додому», після закриття браузера.