Читати книгу - "Безцінний"

2

Канатна дорога на Каспрів Верх складається з двох ліній. Перша забирає невеликий гурт людей, що юрмиться біля підніжжя гір, і везе в спокійну подорож над високими смереками до пересадкової станції на Мисленіцьких Турнях. Там подорожні мають пересісти до наступного вагончика, який рушає повільно, але згодом стрімко летить угору вздовж прямовисного урвища Каспрового Верху вершини, яка попри свої скромні два кілометри висоти є туристичним центром Татр, брамою високих гір, священною горою лижників, а передусім місцем, де продають пиво по дванадцять злотих, а до вбиральні пускають за два злотих.

Декілька годин додатковими елементами обладнання канатної дороги були камери російської фірми «Полюс-СТ», відомої з мобільних бездротових систем безпеки. Вони були змонтовані в такий спосіб, аби постійно можна було спостерігати за всіма вагончиками і перонами дороги. Найголовніша, встановлена нагорі, показувала стіну, в якій зникали носійні троси — по два на кожний вагончик, — а також значно тонший тягловий трос, завдяки якому вагончик рухався. Показувала також прикріплені до носійних тросів невеликі чорні кружальця, що мали вигляд гумових відбійників. Насправді це були контейнери з нанотермітом — поліпшеною у лабораторних умовах сумішшю оксиду заліза та алюмінію, що горіла при температурі три тисячі градусів за Цельсієм. Речовини у непримітних кільцях цілком вистачало, щоб протягом секунди перепалити сталевий трос діаметром у сорок п’ять міліметрів.

Чоловік на ім’я Джаспер Леонґ готувався до евакуації з маленької технічної будівлі біля пересадкової станції на Мисленіцьких Турнях. Перевірив на моніторі картинку з усіх камер. До вагончика на Мисленіцьких Турнях набивались останні туристи, а той, що на Каспровому, був порожній, опріч особи, що обслуговувала вагончик. За такої погоди люди прагнули або якнайдовше залишатися на горі, або спуститися до Закопаного туристичними стежками;

Двері зачинились, і вагончики одночасно рушили: один угору, другий униз. Вікна вагончика, що їхав угору, виглядали так, наче були обклеєні фотошпалерами з портретами — так багато дорослих і дітей попритискали обличчя до шибок.

Чоловік залишив технічну будівлю і вийшов із лісу на шлях. Усміхався вибачливо, як людина, що мусила відійти на хвильку — ну, розумієте, природна потреба. Не розводячи теревені, поправив наплічник і швидкою ходою рушив донизу, в бік цивілізації. Нікому з людей, яких проминав на шляху, не спало на думку, що може бути не туристом, із тих, закордонних: польські чоловіки у п’ятдесят років не мають такої сухорлявої статури, чорної чуприни просто від перукаря, сніжно-білих зубів і зелених очей, настільки яскравих, що жінки, які зазирали в них, підозрювали, що він користується контактними лінзами.

Дехто з туристів вітався з ним, відповідав приязним «хелло». Іноземний турист, що закохався в Польщу й польські гори. Називався Джаспером Леонґом і був мешканцем Гонконгу, що мало пояснювати сліди дивного акценту в його майже бездоганній англійській. Працював у телекомунікаційній галузі, ще б пак, смартфони й планшети — це майбутнє цивілізації.

Небагато людей знали його справжнє прізвище, походження та історію. Навіть більшість його бізнес-партнерів були переконані, що Гермод — це назва організації, їм видавалося неможливим, щоб одна людина могла виконати їхні часом дуже делікатні доручення. Тому поширювали плітки про злочинний картель, який діє під виглядом великої корпорації, має філії в найбільших столицях світу, мережу агентів і таємні бази на підводних човнах зі скляним днищем.

Насправді ж Гермод завжди діяв сам.

З

Олаф дістався до Ґмітрука за декілька хвилин, швидко і вправно подолавши шматок скелі, що розділяв їх.

Глянув угору.

— Труднощі скінчилися, але це був мій останній підйом. Наївся страху на всю поїздку. Півгодини уявляв собі, як твій пенсіонерський задок падає мені на голову, мало в штани не напудив зі страху.

— Тільки не пенсіонерський.

— Даруй мені, старий. Це не я буду пенсіонером за три тижні. Так, знаю, ще сорока не маєш, це військова пенсія, попереду в тебе ціле життя, сповнене професійних викликів у ролі старого шкарбана, працівника охорони в супермаркеті або сторожа на паркінгу. Можна сказати, що життя для пана майора тільки починається.

— Я обіцяв собі, що закінчу по двадцяти роках служби… От і закінчую.

— Я думав, ти звільнився від обітниць.

Жарт розчинився у порожнечі, і Олаф більше не чіплявся: розумів, що тема дражлива. Лише тепер він помітив, що Анатоль замість того, щоб готуватися до подальшого підйому, пакує спорядження в наплічник.

— Ти збожеволів?

Анатоль глянув на приятеля, і в його очах не було ні жалю, ні вибачень. Лише холодна зосередженість професійного солдата.

— Ні. Телефонували. Мусимо спускатися. Негайно.

— Ще тільки один підйом і потім можемо зійти дорогою. Може, з якимись харцерками[7] познайомимося.

— Негайно.

— Жартуєш.

— Ні.

Олаф зітхнув і заходився пакувати своє спорядження. Роззирнувся, шукаючи, де можна розпочати спуск.

— Можеш хоча б сказати, що сталося?

Ґмітрук заперечливо похитав головою.

— Довелося б мене застрелити?

— Ні. Шкода куль. Застосував би секретний смертельний прийом Збройних сил Речі Посполитої.

Долали скелі разом стільки років, що не було потреби узгоджувати, що мають робити. За кілька хвилин спакувались і були готові до спуску. Приготували линву, кинули у прірву обидва її кінці. Помаранчева змія гойдалася на дедалі сильнішому вітрі, погода псувалася.

Олаф приєднав до линви пристрій для спуску.

— Смертельний прийом Збройних сил РП. Напевно, цироз печінки.

— Спускайся.

Олаф відштовхнувся ногами від скелі і з’їхав униз. За мить Ґмітрук у чотири стрибки здолав дистанцію, яка недавно вартувала йому стільки нервів.

— Скільки ти взагалі матимеш тієї пенсії після двадцяти років служби? Копійки якісь.

— Маю надбавки.

— Які?

Ґмітрук зітхнув так, як зітхають дорослі, коли малі діти на самому початку подорожі вкотре запитують їх, чи ще далеко. Мовчки стягнув линву й приготувався до чергового спуску. Від підніжжя скелі їх відділяло ще три таких відтинки.

— Довелося б мене застрелити?

Замість відповіді Анатоль зробив рукою непевний жест.

— Облиш-но ці секрети. Напевно, такі надбавки регулює якась постанова, а не секретне розпорядження НАТО, видане в п’яти пронумерованих копіях.

— З’їдеш врешті?

Олаф кивнув головою й увімкнув пристрій.

— За участь у фізичній боротьбі з тероризмом два відсотки від основної винагороди за кожен рік і один відсоток за кожний рік розвідницької служби за кордоном. Дещо назбирується.

Олаф поблажливо усміхнувся.

— Боже, за такі гроші можна цілий тиждень фестивалити з харцерками.

— Спускайся.

4

Погода швидко псувалась, але на Януша Гауптманна це не справляло особливого враження. Сперся на бар’єр оглядової тераси на Каспровому Верху, щоб не налягати на хвору ногу, і дивився на