Читати книгу - "Із праху посталі"

Вітер позривав осіннє листя звідусіль та відніс його шелест до серця Америки. Один за одним листки опускалися та вкривали дерево, яке щойно стояло голим, аж ось прикрасилося багряним та похоронно-похмурим падолистом із Гімалаїв й Ісландії, мису Доброї Надії, мису Горн та інших мисів, доки не вбралося у вражаюче буйство жовтневого цвіту, не обважніло плодами, дуже схожими на гелловінські гарбузи.

І саме тоді…

Проходячи по дорозі темною, навіть діккенсівською бурею, хтось залишив кошик перед парадними залізними воротами. У кошику щось голосило, ридало й хникало.

Двері відчинились, і на порозі зібралася вітальна команда у складі дружини, напрочуд високої жінки, та її чоловіка, ще вищого та сухорлявішого, і старої, яка, певно, ще застала юного царя Гороха, на чиїй кухні кипіли тільки казанки, а супчики в цих казанках краще було тримати подалі від будь-чийого меню. І саме ці троє схилилися над кошиком, відгорнули темну тканину й побачили дитя, не старше тижня або двох, яке застигло в очікуванні.

Їх вразила його шкіра, кольору рожевої ранкової зорі, його дихання, повів весни, і шалене биття його серця, не голосніше, ніж у заклітчаного колібрі. Аж ось Володарка Туманів і Боліт, як її знали в усьому світі, взяла найменше люстерко, що вона ним користалася не для вивчення свого обличчя, яке не відбивалося в жодному із дзеркал, а для дослідження облич чужинців, якби з ними раптом щось сталося.

— Ой, дивіться! — вигукнула вона, піднісши дзеркальце до щоки дитини, і решта ахнули.

— Бодай усіх і вся на світі, — вилаявся худий блідий чоловік. — У дзеркалі видно його обличчя!

— Він не такий, як ми!

— Не такий, але все ж таки, — відповіла дружина.

На них із люстерка дивилися крихітні блакитні оченята.

— Залиш його, — сказав чоловік.

І вони, можливо б, уже й відійшли і залишили його на поталу диким псам і здичавілим кішкам, якби в останній момент Темна Володарка не сказала — «Ні!» — і не потягнулася до кошика. Вона розвернулася, підняла його та понесла разом із немовлям нагору по стежці, в Будинок, а там коридором в кімнату, яка миттю перетворилася в дитячу, бо всі її чотири стіни і стелю заполоняли зображення іграшок, що їх малювали в єгипетських гробницях для синів фараонів, яких чекає подорож тисячолітньою річкою темряви. Саме тому їм потрібен був хоч якийсь привід для радості, щоб заповнити темні часи й осяяти їх обличчя посмішкою. Тому всюди на стінах стрибали собачки та котики. Колосилася висока, хоч у хованки грай, пшениця на полях, а поруч — короваї смертних і пучки зеленої цибулі, щоб менше хворіли померлі діти якогось сумного фараона. Ось так у дитячу кімнату, дуже схожу на гробницю, внесли світле дитя і залишили його в серці холодного царства.

Доторкнувшись до кошика, господиня зимово-осіннього Будинку сказала:

— Якщо я не помиляюсь, був такий святий, котрий з дитинства подавав надію на світле та щасливе життя, що його звали Тимофій?[4]

— Так.

— Тож, — промовила Темна Володарка, — він прекрасніший за святих. Саме він розвіює мої сумніви та заспокоює мій страх. Не святий Тимофій, а саме наш Тімоті. Так, дитятко?

Почувши своє ім’я, новоприбулий мешканець у кошику радісно скрикнув.

Вона піднялася на Високе Горище і змусила Сесі повернутися посеред її далеких мандрівок у сні. Та підняла голову, щоб знову почути дивний радісний викрик, а її обличчя осяяла усмішка. Адже поки в Будинку все ніби завмерло, поки гадалася думка, що з ними буде, чоловік не ворушився, а дружина схилилася до землі, не знаючи, що робити далі, Сесі вмить зрозуміла: самих її подорожей, що починаються то тут, то там, тепер недостатньо, бо мав з’явитися хтось із гострим зором і гарним вмінням розрізняти звуки та смаки, хто зможе розділити це все з нею, а потім переповість. І ось він, оповідач, тихим криком сповіщає: хай що б не показували і про що б не говорили, його маленька ручка — дужа, дика й хутка, вона вловить будь-що і запише. Упевнившись, Сесі послала павутинку німих думок і своїх привітань до дитини, огорнула його теплом і дала йому зрозуміти, що вони — одне ціле. І знайда Тімоті, такий розчулений і втішений, розплакався та прийняв сон як невидимий дар. Побачивши це, заціпенілий чоловік усміхнувся.

А павучок, досі невидимий для ока, виповз з-під ковдри, прощупав повітря навколо, потім обвив маленьку ручку, ніби вдягаючи кошмарний папський перстень, яким вона благословлятиме майбутній двір і всіх його тіньових придворних. Відтак павучок нерухомо застиг, скидаючись на чорний алмаз проти рожевого тільця.

І Тімоті, не підозрюючи, що в нього на пальці, вже знав найменші тонкощі величних снів Сесі.

Розділ 8

Миша, що обійшла весь світ

Оскільки в Будинку жив павук, то повинна була бути й… миша.

Виняткова миша.

Утікши від життя до світу смертних, до давньоєгипетської гробниці Першої династії, цей примарний крихітний гризун нарешті вирвався на свободу тоді, коли пара допитливих солдатів Бонапарта зламали древню печатку фараонів. Дужі подуви повітря, повного бактерій, вирвалися на свободу, вбиваючи на своєму шляху війська, вони викликали замішання в цілого Парижа ще довго по тому, як Наполеон покинув Єгипет, а вкритий артилерійськими віспинами Сфінкс переміг. Ось так Доля розпростерла свої лапи.

Примарна миша, яку викинуло з темряви, рушила в морський порт і на одному кораблі (але ніяк не разом) із кішками відправилася в Марсель, Лондон, Массачусетс. Століттям пізніше, якраз в той момент, коли Тімоті плакав на порозі, вона нарешті дісталася Будинку. Миша постукала під дверима, і її привітала стривожена істота-восьминіг, чиї численні колінця бовталися над отруйною головою. Приголомшена миша завмерла на місці та розсудливо не рухалася протягом кількох годин. Потім, коли цей павучий папський перстеник утомився від чужого погляду, він вирушив поснідати мухами. Миша зникла в дерев’яних дошках та продерлася через потаємні панелі в дитячу кімнату. Там Тімоті-немовля, який мав потребу в нових товаришах, наскільки б крихітними й дивними вони не були, турботливо вкрив її ковдрою і подружився на віки вічні.

Ось так Тімоті, не святий, виріс і став хлопчиком із десятьма свічками на