Читати книгу - "Серце гріє"

димаря. Одна з них під час виймання ледь чутно клацала. Вен дістав із рукава тонку голку та з її допомогою досліджував паз для заслінки. На правій стінці зсередини виявилася маленька кнопка. Її можна було натиснути, якщо відсунути заслінку вбік на потрібну кількість градусів, але Вен упорався голкою. Почулося тихе глухе клацання, і конструкція затихла. Довелося знову вивчати піч, і нарешті з правого боку знайшлася цеглина, що трішки виступала вперед. Вона легко вийнялася зі стіни, залишивши темний, звабливий отвір. Колись замолоду Вен запхав руку в схожий, а по тому четверо лікарів збирали її по шматочках кілька годин. Звідтоді пальці правої руки не відчували холоду, а Вен почав носити з собою кілька зручних щипців і дзеркала зі зручними кріпленнями.

У майстра лишалася хвилини зо дві до пробудження господині. За допомогою маленького ліхтаря й дзеркала Вен вивчив схованку, досліджуючи кожну щілину між каменями. Коли нічого підозрілого не виявилося, на світло було витягнуто пухкий зошит у шкіряній обкладинці та кілька сувоїв. Знайдені речі майстер склав у потаємні кишені, нашиті на внутрішню частину костюма, потім повернув цеглину на місце, приніс із вітальні кухлі, вимив їх, повернувся у вітальню та наповнив ледь охололим напоєм, однак перед цим натяг рукавички.

Вії в дружини Томасона затремтіли.

— І що? — Вен сидів у тій самій позі, що й п’ять хвилин тому.

— Що? — жінка здивовано озирнулася й потрусила головою.

— Ви саме розповідали про ту даму, з якою зіткнулись на благодійному аукціоні в Синсвальді. Ви погано почуваєтеся?

— Ні. Тобто так. Я не знаю.

— Ви раптом сполотніли. Може, вам краще лягти?

— Ні, я…

— Голова паморочиться? Відчуваєте дивну утому, й вам складно сфокусувати погляд на одному предметі? — Вен безпомилково описував симптоми отруєння парами сонних кульок. Його зілля ніяких наслідків не залишало.

— Так, — підтвердила жінка, стомлено потираючи чоло, — звідки ви знаєте?

— О, я хіба не сказав? Я лікар, навчався в медичній академії в Бодіні. Вам необхідно лягти й трохи відпочити. Я обов’язково зайду пізніше та провідаю вас. Хочете, я допоможу вам піднятися в спальню?

Дама відмовилася. Ще б пак — там на туалетному столику стояла така кількість косметичних засобів, що в будь-якої людини виникло б запитання: якщо все це входить у денний макіяж мадам, то що ж із її «природним обличчям»?

За кілька хвилин Вен полишив мадам Томасон і повернувся до себе, щоб якнайшвидше вивчити щоденник загиблого обер-майстра.

Більша частина щоденника була нудними нотатками Томасона про повсякденне життя, скарги на постійно невдоволену дружину та спад зацікавленості з боку клієнтів. Але ближче до кінця щоденника почали з’являтися цікавіші записи.

«Сьогодні грандмайстриня Мора викликала мене до себе в кабінет. Розмова пройшла в її звичайній манері. Вона говорила, а я намагався не цокотіти зубами. Боги великі, ця жінка оточена такою аурою жаху й смерті, що я відчуваю її на відстані кількох поверхів. Що більше вона говорила, то страшніше мені ставало. Вона сказала, що їй відомо про мої таємні оборудки, які я називаю «реставрацією» стародавніх сувоїв. І що ця інформація в будь-який момент може опинитися на столі піклувальної ради. Тоді я вилечу з Ормрона, втрачу не лише всі звання, а й усе майно. Однак якщо поводитимуся розумно й виконувати всі її вимоги, вона крізь пальці дивитиметься на мої непевні справи. Пізніше, аналізуючи нашу розмову, я зрозумів, що це було нічим іншим як пропозицією щодо роботи, виконаною в традиційному стилі грандмайстрині Хей-Ді».

«Уперше був у дальньому підвалі. Мені було так страшно, що майже нічого не зумів розгледіти. Схоже, моя нова робота полягає в тім, щоб записувати хід якогось дослідження, але що буде його предметом — поки не зрозуміло».

«Здається, я справді вляпався в щось жахливе. Чого ще я очікував від співробітництва з Морою! Ця істота, яку вони досліджують, — дівчинка! Жива, з плоті й крові! Мати Сі-ван-му, що ж вони роблять! Мора говорить про неї як про неживий предмет. Що в цієї жінки замість серця?»

«Руки тремтять увесь день. Я намагався заспокоїти себе тим, що ця дитина в будь-якому разі не житиме. Істота, позбавлена мови та розуму. Але як вона кричить! Як вона кричить, коли Мора накладає на неї ці моторошні закляття! Сьогодні, коли професор Гарен вийшов на кілька хвилин і залишив мене з наодинці з дівчинкою, я простяг їй руку, а вона метнулася вбік так, ніби я збирався її вдарити…»

«Вона поклала мені голову на коліна. Як цуценя чи кошенятко. Півроку, цілих півроку я розмовляв із нею, поки Гарен про щось радився з Морою або з іншими професорами. Мені здається, вона розуміє те, що я їй кажу. Бідолашне дитя. Чим вона заслужила все те, що з нею роблять? Я спробував переглянути папери на столі в Гарена, поки він не бачив, але не знайшов ніяких згадок про її батьків і походження. Мені дотепер невідомо, яку мету переслідує Мора».

«Ходжу по краю. Крок убік — і я пропав. Я дав їй ім’я. Альрауне. Ім’я дівчини з одного прадавнього сказання. Не знаю, чому саме воно, та й чи важливо це? З безіменної істоти вона перетворилася на людину. Називаючи щось, ми даємо йому нове життя. Життя, в якому воно залишиться навіть після того, як перестане існувати в цьому світі. Даючи ім’я, даєш історію. Право на пам’ять по смерті. Альрауне. М’який початок, розкотисте «р», яке розсікає ім’я надвоє, та «уне» — «краще» однією з давніх мов».

«Не інакше як Гуань-інь простягла наді мною вербову гілку сьогодні. Я обмовився! Назвав ім’я Альрауне просто при Гарені! Недоумок! А цьому монстрові в людській подобі навіть припало до смаку. В його вустах ім’я моєї дівчинки звучить як проклін. Здається, він навіть дато Феалісу запропонував цей варіант. Як вони можуть? Знаючи, що вона жива. Знаючи, що в неї є ім’я, як вони можуть продовжувати робити те, що роблять? І тільки Мора, як і раніше, зве її «воно». Принаймні грандмайстриня чесна. Альрауне для неї — лише засіб. Тільки для досягнення чого?»

«Альрауне вже доволі непогано говорить, хоча про це знаю тільки я. Розповідаю їй про світ за стінами, про тварин, про інших людей, про сонце. Навіщо я це роблю? Адже нема ніякої надії, що одного разу вона полишить похмурі підвали Хей-Ді. Але вона так слухає, у неї навіть дихання переривається від цікавості. Ніхто й ніколи не слухав мене так. Нікому й ніколи мені не хотілося розповісти все те, що я