Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

І майже одразу ракета. «Ура!» — з гори, «Ура!» — під гору. Вщухла стрілянина, лише поодинокі постріли — рукопашна.

— Б’ють німців! — зраділи хлопці, а я не поспішав. Бо ж німці коли наступали, було видно, що тут у них регулярні війська, навчені, підготовлені. А в нас здебільшого призовники та добровольці. Чогось їх там повчили трохи, але на багнетах битися — ціла наука. Тільки й надії, що не чекали німці ані нападу на пагорб, ані удару з двох боків.

— Зброю тримайте напоготові, вози теж, — наказав я хлопцям і пішов до посту, який від дороги був. Хлопці там не спали, прислухалися. Коли чуємо, копита стукають. Мчить хтось дорогою. Хлопці за гвинтівки схопилися, але я наказав опустити. Чого б це німець серед ночі сюди скакав?

— Свої, свої! — закричав вершник. Ми вибігли до нього.

— Ну, що там?

— Пагорб узяли, роту охорони розтрощили! Поручник наказали обоз підтягувати до пагорба!

— Добре, скоро будемо.

У нас уже все повантажено було, то поїхали. Підйом на пагорб був крутий, довелося хлопців просити, щоб допомогли виштовхати. Бобров пригнав два десятки німців, яких у полон взяли. Вони вози і заштовхали. Я зразу взяв під охорону майно німецької роти: три вози з припасами, польову кухню, діжку для води. Побачив, що Бобров уже всі гармати німецькі повернув, а тепер вчить, як із них стріляти. Ох і дивні міщани в тому Владивостоці! Місто прикордонне, так там усі військової справи навчені?

— Заряджай! — крикнув Бобров. Солдати почали застромлювати снаряди в гармати.

— А що це ви робити вирішили? — поцікавився я.

— Та ось, мапу знайшли у вбитого офіцера, — він показав планшет. — А тут усі позиції німців позначено. В селі піхотний батальйон, ось тут на хуторі — ескадрон кавалерії. То пригостимо їх!

Бобров почав викрикувати якісь цифри для прицілювання, солдати присвічували собі трофейними німецькими ліхтариками. Потім Бобров усе перевірив і крикнув: «Вогонь!» Гармати вистрелили, солдати відразу почали підносити нові снаряди. Дали ще сім залпів, аж поки село не запалало. Потім Бобров повернув гармати в бік хутора. Туди дав чотири залпи.

Прибіг поручник, він організовував оборону пагорба, на випадок, якщо німці спробують атакувати.

— Не спробують, пане поручнику, бо нічим! — запевнив Бобров. — Гарантую, що зі строю виведено більше половини особового складу батальйону та майже всю кавалерію. Накрили їх зненацька!

— Добре, рядовий. Призначаю вас командиром батареї! — наказав Свенцицький. — Тепер нехай люди відпочинуть, бо завтра буде важкий день.

Поручник відправив до штабу трьох вістових із депешею, в якій розповідав про розгром німців, просив боєприпасів та підмоги, щоб розвинути успіх і продовжити наступ.

— Бачите, усюди німців б’ють! — Він показав руками навколо, де стояли заграви і гриміли гармати. Поручник був упевнений, що ми наступаємо по всьому фронту. А я чомусь ні. Бобров, здається, теж. Але мовчали. Я залишився чергувати першим, потім мусив розбудити Боброва, а останнім чергував Свенцицький.

Двічі обійшов пости, хлопці чатували, тихо балакали про подробиці бою. Для багатьох це була перша рукопашна в житті. Хвалили Боброва, казали, що за цей бій йому унтер-офіцера могли дати. Повернувся до табору. Почув, як стогнуть німці. Підійшов. Вони показували руки. Їх дуже сильно затягнули мотузками, вони набрякли і боліли. Наказав перев’язати. Бо хоч і німці, а все ж люди.

— Іване Карповичу, та що ви з цими тевтонами панькаєтеся! Нехай терплять! — крикнув мені хтось із наших.

— Я сказав, перев’язати! — був суворий. Ще наказав напоїти німців.

Пішов дивитися, що вдалося захопити з припасів. І от скажу я вам, що німець до війни приготувався добре. Тут тобі і консерви, і галети, і мармелад, мішки з кавою, просто як для панів. Польова кухня зручна, при ній сокира для м’яса і цілий набір ножів, щоб можна було тушу розбирати. Ну, багато чого ще. Я все порахував, прикинув, що днів на два, якщо меншими порціями, то й на три, вистачить. Вже щось. Гірше було з набоями. Тож я наказав німецькі гвинтівки зібрати і користатися ними, тим більше, що до них набоїв було багато. Коли настав час, розбудив Боброва, доповів, що і як, сам пішов спати.

Але спати мені довелося недовго. Розбудив мене той-таки Бобров з блідим обличчям.

— Погані новини, Іване Карповичу! — сказав він.

А я хороших новин на війні і не чекав.

— Що таке?

— Ходімо!

Ми зайшли в німецький намет, вкопаний у землю. Там стіл розкладний, стільці. Тут раніше сидів командир батареї, зручно так сидів, уміють це німці! У наметі нас чекав Свенцицький і один із тих хлопців, яких він до штабу посилав. Хлопець був виснажений і переляканий.

— Розповідай, що бачив, — сказав поручник.

— У місті штабу немає. Зовсім нікого немає, тільки шпиталь! Поранених кілька сотень, майже всі важкі, але ані лікарів, ані медсестер там! Поранені стогнуть, кричать, а біля них нікого! Зовсім! Ми самі бачили. Проїхали все місто, а наших нікого! Зовсім! Возів багато залишено, навіть авто легкове, одним боком побите, а людей нікого. І на дорозі шинелі валяються, наплічники, іноді гвинтівки. Таке враження, наче тікали. Ми вирішили повернутися, доповісти. Поскакали назад, а тут німці назустріч. Стріляти почали. Піді мною коня вбили, я впав, покотився, заповз за ріг, далі побіг. А хлопців застрелили. Я на одну вулицю вибіг — і там німці. Колона ціла. Рота, чи що. Стріляти почали. Наче заєць там бігав, ледь утік із того міста клятого! Німці усюди там! От бачите, поранили мене, — показав він скривавлену руку.

Свенцицький скривився і дивився у підлогу.

— Але це ж виходить, що вони без бою місто залишили! Може, це засідка? Хитрий план? — Поручник із надією подивився на Боброва. Той закрутив головою.

— Якби засідка, то вже ударили б. І обоз би не кидали, чи поранених. Тікали.

— Але чому нас не попередили? Знали ж, що ми тут, чули ж, що воюємо! Як