Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

— Це все дрібнота, — мовив Джордж, тримаючи над головою свічку, коли ми сходили до підвалу. — Тіні, Причаєні, Серпанки... Зовнішні прояви справжніх, глибших привидів. Поки що ми не знайшли нічого подібного до Джерела — крім холодного місця біля гобелена. До речі, ви знаєте, яка кімната просто під ним?

Я промовчала. Нікому з нас не хотілося йти до Червоної Кімнати раніше, ніж через годину, хоч кожен розумів, що наше розслідування урешті приведе нас туди.

У підвалі панувала темрява. Протяг відразу загасив наші свічки, тому ми озброїлись електричними ліхтариками. Їхнє проміння тут-таки розбіглося по заплутаних коридорах, сірих кам’яних стінах, стародавніх колонах і вищерблених плитах на підлозі, де теж клубочився примарний туман. У деяких нішах стояли потрощені бочки й порожні стійки, де колись зберігали вино; інші були завалені дровами й засновані павутинням. Не обійшлося, звичайно ж, і без щурів. Що глибше ми сходили, то більше ставало й павутиння, й туману. Температура падала далі.

Нарешті остання кімната закінчилася глухою кам’яною стіною.

— Те саме, що в галереї, — зауважив Джордж, розглядаючи план, над яким я тримала ліхтарик. Локвуд із рапірою стояв поруч. — Ми прямісінько під її дальнім кінцем — і знову натрапили на холодне місце. Тут так само п’ять градусів — найменший показник у підвалі. А погляньте, скільки тут павутиння... Ой!

Локвуд відштовхнув нас і рубонув рапірою по стіні. Кінчик врізався в камінь, звідки посипались жовті іскри.

— Хай йому дідько, не влучив! — вилаявся він. — Утік!

Я витягла свою рапіру. Джордж, навантажений рюкзаком і ланцюгами, втратив рівновагу і впав на підлогу. Ми з Локвудом шалено озиралися на всі боки. Мій ліхтарик описував дикі кола — тепер нас оточувало тільки сіре каміння.

— Локвуде! Що сталося? — запитала я.

Відгорнувши волосся з очей, він засапано відповів:

— Хіба ти не бачила?

— Ні.

— Він стояв навпроти тебе. Прудкий до біса!

— Локвуде!..

— Чоловік. Виплив з темряви біля стіни. Не весь — тільки рука й голова. Хотів схопити тебе, Люсі. Мабуть, чернець — у нього маківка була лиса. Голена. Тонзиліт, чи як це називається...

— Тонзура, — обізвався з підлоги Джордж.

— Нехай буде тонзура. Яка різниця! Мені не сподобалось його обличчя.

* * *

Ми повернулися нагору. Кілька хмаринок примарного туману проникли до бібліотеки, проте ліхтар горів яскраво, тримаючи привидів на відстані. Локвуд трохи додав світла, а ми поскидали наші ланцюги, щоб дати спинам перепочити, поклали на бібліотечні столики каністри з вогнем і мовчки посідали. Було вже по десятій годині вечора.

Уже тривалий час срібляста склянка холодним тягарем тиснула мені на груди, тож я скористалася можливістю витягти її поверх пальта. Всередині кулон світився блакитним сяйвом — я вперше це побачила. Зрозуміло, що дух убитої дівчини був досі живий. Може, він відчув потойбічну силу, що панувала довкола, а може, тут була якась інша причина. Та й загалом про те, чому він повернувся через п’ятдесят років, можна було хіба що здогадуватись.

Джордж розглядав план замку, розстеливши його на колінах і раз по раз стукотячи олівцем по своїх зубах. Локвуд закінчив зі своїм печивом і вирушив з ліхтариком до книжкових полиць. У вестибюлі, перед дверима, з’явився самотній привид, замерехтів — і пропав.

— Є! — зненацька вигукнув Джордж.

Я злякано сховала склянку під пальто:

— Що?

— Джерело! Я знаю, де воно!

— Я думаю, ми всі вже здогадались про це, — зауважила я. — У Червоній Кімнаті. Пора вже туди навідатись. Зараз відпочинемо й підемо.

— Можливо, — відповів Джордж. — А можливо, й ні.

Він зняв окуляри, щоб потерти втомлені очі, а потім знову надяг їх. Дивна річ: без окулярів Джорджеві очі були маленькі й кволі, навіть безглузді, наче в спантеличеної вівці, що завернула до чужої кошари. Зате з-за окулярів вони дивились проникливо й твердо, наче в орла, що збирається зловити цю дурну вівцю собі на сніданок.

— Тут дещо дивує мене, — провадив Джордж. — Ось погляньте... — Він поклав обидва плани на стіл. — Ось давнє креслення руїн монастиря. Ось трапезна — нинішня Довга Галерея. Ось горішні кімнати — колишні чернечі спальні. Багатьох із них уже немає, проте одна збереглася дотепер — це та сама Червона Кімната.

— Локвуде! — окликнула я. — Ти слухаєш?

— М-м... так. — Локвуд саме стояв біля стіни з Ферфексовими фотографіями. Він узяв з полиці велику книгу й тепер ліниво гортав її.

— На середньовічному кресленні, — вів далі Джордж, — позначено проходи за Червоною Кімнатою й Довгою Галереєю, які потім було замуровано. Вони вели до кількох кімнат на обох поверхах — може, до спалень, чи до комор, чи до каплиць для молитов. Можливо, що вони були і в підвалі — на плані їх немає... А якщо ви тепер поглянете на план дев’ятнадцятого століття, тут ці додаткові приміщення вже не позначені. Саме таким це крило замку збереглося донині — з великою кам’яною стіною й холодними місцями.

— Стіна дуже міцна, — зауважила я.

— Дуже товста, — уточнив Джордж. — У тім-то й річ. Вона помітно товща, ніж на давньому плані. Саме там, де раніше були проходи.

Хвиля збудження, мов електричний розряд, пробігла моїми грудьми й руками.

— Ти думаєш...

Джорджеві окуляри блиснули:

— Так. Думаю, що там є потаємні кімнати.

— Якщо решту кімнат було знищено, то проходи до них стали непотрібними, і їх просто могли замурувати стіною, — міркувала я. — Це цілком можливої Як ти гадаєш, Локвуде?

Локвуд не відповідав. Озирнувшись, я побачила, що він зняв з полиці ще кілька томів — і тепер захоплено переглядає їх, стоячи до нас спиною й сьорбаючи чай із термоса, що ледве тримається на стосі книжок.

— Локвуде! Що ти, в біса, робиш?!

Він обернувся до мене. Його очі були відчужені — так само, як я помічала в нього вже кілька останніх днів. Здавалось, ніби він дивився кудись у далечінь.

— Пробач, Люсі. Що ти сказала?

— Я не казала, а