Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

— Грабування могил, — мовив Локвуд. — І використання заліза або срібла для боротьби з привидом.

— Такий самий дурень, як ми, — втрутилась я. — Це простіше робити вдень.

— Можливо, це слід робити тільки вночі, — поволі промовив Джордж. — А вдень — неможливо... Що там на наступному малюнку?

На наступному малюнку був ще один чоловік у плащі — вочевидь, та сама особа, — що стояв на пагорбі під шибеницею. В небі так само сяяв місяць, нависали важкі хмари. На шибениці гойдалося спотворене тіло — жмуток кісток і лахміття. Чоловік саме відтинав у повішеного руку довгим кривим ножем. У другій руці він також тримав хрест, відганяючи ним цього разу двох духів: одного, що ширяв, мов хмарина, біля тіла повішеного, й другого, що стояв на землі біля стовпа шибениці. З собою чоловік мав розшморгнутий мішок, у якому було видно кістку з першого малюнка.

— Заводити друзів цей чолов’яга не вміє, — зауважив Локвуд. — Цим двом привидам він, здається, дошкулив як слід.

— Отож-бо й воно, — прошепотів Джордж. — Його навмисне цікавлять кістки, з якими пов’язані Гості. Іншими словами, він шукає Джерела. Що там далі?

На наступному малюнку чоловік робив те саме, цього разу в якійсь кімнаті з мурованими стінами. Алькови або ніші в стінах були геть заповнені кістками й черепами, а біля ніг чоловіка лежав відкритий мішок. Чоловік брав з найближчої стінної полиці череп, недбало виставляючи хрест проти трьох блідих постатей — двох уже знайомих нам привидів і одного нового.

— Це катакомби або склеп, — припустив Локвуд. — Місце, куди складають кістки, коли кладовище переповнене. Ці три малюнки показують найкращі місця для пошуку Джерел. А четвертий... — він перевернув пергамент і несподівано замовк.

Я зойкнула.

Четвертий малюнок відрізнявся від попередніх. На ньому було зображено чоловіка, що стояв сам-один у кімнаті з мурованими стінами, куди крізь прочинені двері заглядало сонце. Чоловік працював біля дерев’яного стола, майструючи щось із кількох кісток. Здавалося, що він намагається з’єднати ці кістки і облямувати ними якусь маленьку круглу річ.

Дзеркало...

— Це інструкція, — сказала я. — Інструкція, як виготовити таке дзеркало. І цей бовдур Бікерстаф дотримувався її якнайточніше. А п’ятий малюнок там є?

Локвуд узяв останній аркуш пергаменту й перевернув його.

Там справді був п’ятий малюнок.

У його центрі було намальоване дзеркало, що стояло на вершку низенького стовпа чи постамента. Постамент було увито плющем і прикрашено великими білими квітами. Ліворуч від нього, трохи нахилившись до дзеркала, стояв чоловік. Одну руку він притулив до очей і стривожено дививсь у скло. І ця тривога була недаремна, бо по той бік стовпа юрмились люди в подертому вбранні. Усі вони були висохлі, мов трупи. В декого збереглись обличчя з пасмами волосся; інші вже перетворились на кістяки. З-під плащів визирали кощаві руки й ноги. Одне слово, жодна з цих постатей не скидалась на живу людину. Вони дивились із того боку дзеркала на чоловіка так само пильно, як і він на них...

Ми мовчки розглядали пергамент і намальовані на ньому фігурки. В осяяній сонцем кімнаті панувала могильна тиша.

— Я досі не розумію... — нарешті сказала я. — Навіщо потрібне це дзеркало?

— Щоб дивитись, — кахикнув Джордж.

Локвуд кивнув:

— Це не дзеркало. Це вікно. Вікно в потойбічний світ.

Тук-тук...

Нечасто нам доводилось так лякатись усім водночас. Звичайно, дух пані Баррет допоміг нам побити рекорд із синхронних стрибків у довжину, але ж то було вночі. А зараз, удень? Ні. Це неможливо. До того ж нічого страшного не сталось — просто чиїсь нігті зашкрябали об шибку й позаду нас, у кухонному вікні, з’явилася чиясь тінь. Ми обернулись. До шибки притулилась чиясь кощава рука. Далі я побачила тонку шию, гострі плечі й світлі пасма волосся на потворній, безформній голові. Я підхопилася з табуретки; Локвудів стілець полетів аж до холодильника. Джордж відскочив так далеко, що заплутався в швабрах, які стояли біля дверей, і тепер злякано відбивався від них.

Якусь мить ніхто не міг промовити ані слова. Та врешті здоровий глузд переміг.

Це не може бути привид! Скоро полудень! Я ще раз подивилась у вікно.

На тлі сонця таємнича постать видавалась майже чорною. Та коли вона поворухнулась, я розібрала обриси подертого солом’яного бриля й похмурого брудного обличчя.

— Це ж Фло! — вигукнув Локвуд.

— Костомаха-Фло? — заморгав з подиву Джордж. — Це дівчино!?!

— Сподіваюсь, що так. Достеменно це довести неможливо.

Обличчя за вікном пересувалось туди-сюди. Здавалось, ніби Фло щось говорить; нарешті її вуста стривожено скривились, а рука нетерпляче махнула в повітрі.

— Ви ж казали, що вона мила, ніжна й лагідна! — приголомшено мовив Джордж.

— Та невже? Ми щось не пам’ятаємо... — Локвуд повів рукою в бік кухні. Обличчя у вікні ворухнулось і пропало. — У неї, напевно, є новини про Вінкмена! Чудово! Це саме те, що нам треба. Зараз я приведу її. Люсі, заховай папери! Джордже, дістань цукор і постав чайник!

Джордж поглянув на замащену брудними пальцями шибку:

— Гадаєш, їй захочеться чаю? Такі дівчата воліють чогось міцнішого...

— Кави, — обірвала його я. — І, будь ласка, ніяких дотепів на її адресу. Вона дуже дратівлива й відповість тобі як слід.

— Які там дотепи... — буркнув Джордж.

Птахи в садку замовкли — вражені, напевно, появою постаті, що наближалась до кухонних дверей. На дверях уже стояв Локвуд; через секунду Костомаха-Фло увійшла до кухні в своїх величезних чоботях і принесла з собою полотняний лантух, похмурий настрій і болотяний сморід. Завмерши біля входу, вона мовчки дивилась на нас.

Удень її синя куртка здавалась геть вицвілою, а щодо голови, то важко було сказати, де закінчується волосся й починається солом’яний бриль. По джинсах розпливлась величезна пляма сірого мулу, а кругле обличчя оздоблювали всі можливі відтінки бруду. Іншими словами, всі моторошні наслідки нічної роботи було добре помітно. Блакитні очі дивились із сумнівом і тривогою, а зухвальства в поведінці майже не залишилось, ніби денне світло трохи наполохало її.