Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

Він замовк і поглянув на лицарський обладунок, що стояв біля його письмового стола. Зараз на ньому сушилися дві накидки — барвисті, переливчасті. У тунелях метро вони трохи забруднились, тож зранку їх довелося випрати.

— Це найголовніше, — провадив Локвуд. — Тільки просто так вулицею в них не підеш, бо перехожі ще приймуть нас за клоунів. Зате в небезпечних ситуаціях вони справді зможуть стати нам у пригоді. Авжеж, Джордже?

Джорджа, як відомо, ніщо так не вабило, як усілякі таємничі психологічні артефакти. Цього ранку він просто-таки не зводив очей з наших накидок.

— Еге ж, цікаві штучки, — підтвердив він. — Зрозуміло, що срібна кольчуга будь-що відганяє привидів... а от пір’я? Можливо, так само... Цікаво, чи вони виділяють якусь натуральну олію, чи знахарі навмисне чимось змащують їх?.. Це треба дослідити... До речі, Локвуде, — зблиснув він очима, — може, нам варто подивитися, що ще сховано в тій кімнаті нагорі?

— Може, коли-небудь, — відповів Локвуд. — Коли матимемо більше часу.

— Це значить — «ніколи», — буркнув Джордж. — Знаю. Тільки бережи ті коробки як слід, там можуть трапитися справжні скарби. Авжеж, Люсі?

— Авжеж, — підтвердила я. Сьогодні я реагувала на все байдуже і мляво. Так, я раділа відкриттю з накидками, та це аж ніяк не могло відшкодувати мені невдачі з черепом. А я вже майже повернула його! Вже тримала в руках! Тільки-но гарячка втечі від переслідувачів вивітрилась із моєї крові, як я відчула себе спустошеною.

Локвуд, звичайно, добре розумів мене.

— Не засмучуйся, Люсі, — сказав він. —Хтозна, може, ми й не назавжди загубили череп. Будь-що надія відшукати його є — а це, в свою чергу, підводить мене до другого, по-справжньому головного наслідку нашого нічного походу... до таємничого пана Джонсона з Інституту Ротвела. Те, що ти його впізнала, Люсі, — це бомба. Якби ти й досі працювала в агенції «Локвуд і К°», я підвищив би тебе на посаді. Та оскільки нині ти...

— Тоді ти мене підвищиш? — припустив Джордж.

— Ні... Але можу сміливо сказати, що це була найкраща твоя робота від часу навали привидів у Челсі. Ти неймовірний агент, Люсі!

Неважко здогадатись, що після цих його слів мені відразу стало краще. Поки я перетравлювала їх, Локвуд підхопився, обігнув свій стіл і постав перед нами — високий, стрункий і завзятий. Мені зненацька сяйнула думка, що в світі немає нічого неможливого, що доля — на нашому боці й що наші Таланти, об'єднані разом. — непереможні. Так, Локвуд умів навіювати іншим упевненість у їхніх силах і часто робив це.

— Так. Люсі. ти здійснила неймовірне, — провадив він. — Тобі вдалося виявити й довести зв'язок між чорним ринком артефактів і однією з найелаветніших дослідницьких установ Лондона. ГЬллі. що ти можеш розповісти нам про Інститут Ротвела?

Перш ніж влаштуватися на роботу до Локвуда, ГЬллі Манро працювала агентом у «Ротвелі», а потім навіть стала особистим помічником голови цієї агенції, Стіва Ротвела. Про цю роботу ГЬллі, проте, згадувала неохоче, бо пан Ротвел виявився впертою й брутальною особою, однак про його компанію загалом вона завжди згадувала тільки з пошаною. Зрозуміло. що вона добре зналась на структурі й механізмах цієї агенції.

— Інститут Ротвела — це особливий дослідницький відділ компанії.—сказала вона.—Він працює окремо від усіх інших віддалів. Простих агентів там немає, лише дорослі вчені, що вивчають механіку Проблеми й шукають способи боротьби з нею.

—І викидають на ринок купу усякого мотлоху, — додала я. — На зразок отого Джорджевого срібного дзвіночка, яким ми намагалися скористатися в будинку Галі.

— Чому7 ж «намагалися»? Він спрацював! — гаряче заперечив Джордж. — Щоправда, з невеличким запізненням...

Голлі кивнула:

—До речі, Інститут давно вже працює над розробкою нових захисних засобів.

— І вельми успішно торгує ними, — підхопив Локвуд. — Голлі! Коли ти працювала в Ротвела, ти була знайома з цим Джонсоном?

— Саулом Джонсоном? Так, я знала його. Він був тоді членом ради директорів Інституту.

—А чи брав він участь у звичайних розслідуваннях? Люсі вперше бачила його на завданні, разом з командою тамтешніх агентів.

— Ні. Такого я не пригадую. Вчені з Інституту не вилазять із своїх лабораторій.

— Тому я і вважаю, що зараз коїться щось украй химерне, — зауважив Локвуд. — Джонсон та й цілий Інститут, гадаю, останнім часом скуповує найпотужніші Джерела, хоч приписи ДЕПРІК забороняють це робити. Ту муміфіковану голову, яку ти, Люсі, знайшла минулого тижня, Джонсон примітив і негайно віддав наказ Гарольдові Мейлеру. Той спалив у печі муляж, а голова вирушила на чорний ринок, тобто до того ж таки Джонсона.

— Здається мені, що туди зараз повертаються всі потужні Джерела, — підхопила я. — Скажімо, знайома нам банка з зубами — та сама, з Ілінґа, — теж стояла минулої ночі на столі в Джонсона.

— Звідси виникає одне-єдине питання, — підсумував Джордж. — Навіщо?

Останнє слово він вимовив за своїм звичаєм — повільно, тягнучи кожен звук, щоб змусити нас завмерти з несподіванки. Ми в такому разі знали, що в нього вже готова відповідь і зараз він вивалить на нас потік довгих, ледь-ледь зрозумілих нам слів.

— Може, ти розкажеш нам? — запитав Локвуд.

—Гаразд, — помовчавши, згодився Джордж. — Тільки дозволь мені стати на твоє місце біля стола—так. ніби зараз головний тут я.

— Будь ласка.

— Дякую. Тільки ноги, на жаль, у мене коротші за твої. З вашої ласки, я сяду на краєчок стола, а ноги витягну... Пам’ятаєте, — провадив Джордж, — що ми знайшли в тунелях під магазином Ейкмерів? Крім, звичайно ж. здоровенної купи людських кісток?

— Я, наприклад, знайшов Люсі, — відповів Локвуд, і від його усмішки я трохи почервоніла. Він і справді тоді першим поліз до тунелю після Полтергейста, щоб витягти мене.

— А крім кісток і Люсі? — вів далі Джордж. — Ми ще знайшли сліди якихось химерних експериментів, що їх хтось проводив у тих катакомбах. Розчищене від кісток коло посередині печери, й плями