Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так, насправді отак усе відчувалось. Але як я міг бути упевненим?
Я почув кроки, повернув шпильку для волосся на місце, згорнув зошит і поклав його назад на стілець.
— Річарде! — із усмішкою сказав доктор Россі, старший консультант, та потиснув мою руку обома своїми, ніби ми були добрими друзями. То не було безпідставно, бо ж він у «Баллантайні» вісім років із тих п’ятнадцяти, що провів тут я, але мені подобалося мати певну дистанцію. Россі ж, з іншого боку, вірив в усунення бар’єрів між лікарем та пацієнтом. «Якщо люди хороші, то немає ніякої небезпеки в особистих стосунках», — казав він. Я завжди припускав, що це було досить легко казати, якщо ти працював у місці, яке мало таку кількість ресурсів на одного пацієнта, як у «Баллантайні».
За ним стояли Карен та Дейл. Дейл був психологом та дослідником в університеті. Він вивчав вплив ЕКТ на стирання травматичних спогадів у пацієнтів з ПТСР і слідкував за мною та ще двома пацієнтами, які отримували однакове лікування у «Баллантайні». Як і завжди, Дейл був — на відміну від Россі — бездоганно вбраний у чорний костюм, який пасував до його густої, майже синювато-чорної гриви.
— Я тут почув, що ми так чудово працюємо, аж ризикуємо втратити тебе, — сказав Россі, сідаючи на один із трьох стільців навпроти мене, а тоді відхилився назад та схрестив ноги, одягнені у зручні джинси та вінтажні кросівки «Найк». Poссі був із тих людей, що носять університетські светри та прикрашають кабінет реліквіями своєї юності. Він, мабуть, сподівався, що у такій спосіб здаватиметься моложавим, доступним, чарівним. Ніби оригінальна фігурка Люка Скайвокера чи обрамлений перший випуск «Болотної тварюки» з великим кажаном, що гарчить, на обкладинці. Одного дня, коли Россі залишив мене наодинці в його кабінеті, я навіть міркував про те, аби поцупити одну з його реліквій просто так.
— Це ми ще побачимо, — мовив я та подивився на Дейла, який теж сів. Він сидів з рівною спиною і кивав.
— Має багатообіцяючий вигляд, — сказав він. — Але якщо тебе випустять, я б хотів продовжувати слідкувати за твоїм прогресом.
— Усе, схоже, добре, Річарде, але висновки робити ще зарано, — додав Россі. — Ти потрапив сюди просто після родинної трагедії і відтоді живеш тут. Ти не брав участі в житті поза межами установи, і ми не очікуємо, що перехід буде цілковито безпроблемним.
— Я перебуватиму під наглядом, — сказав я.
— Гм, саме так. Ми думаємо про те, аби запропонувати тобі проводити два дні на тиждень ззовні, а коли побачимо, що все добре, то збільшимо цей час. Що ти на це скажеш, Річарде?
Я почувався досить добре протягом такого довгого часу, що мене вважали здатним висловлювати свою згоду з будь-яких питань.
— Я впевнений, що все буде добре... — мовив я і сподівався, що він не помітив, що я майже сказав «Оскаре» наприкінці речення. Россі подобалося, коли ми зверталися до нього на ім’я, не знаю, чому ніколи не міг змусити себе це зробити. Річ була не лише у дистанції, радше у тому, що я помітив, як він дивиться на Карен.
— Чудово, — сказав Poссі та плеснув у долоні. — А тепер подивімося на результати, аби оцінити твій прогрес та обговорити твої ліки та подальшу психотерапію.
Очевидно, ніякого обговорення не мало бути, але пацієнти більш охоче співпрацювали з лікарями, якщо відчували себе частиною процесу прийняття рішень.
— Ми сумуватимемо за тобою, — мовила Карен, коли ми з нею йшли стежкою до узлісся. Щойно Дейл та Россі закінчили та пішли, Карен сказала, що має невеликий сюрприз, щось на кшталт прощального подарунка.
— Мене не буде лише два дні на тиждень, — сказав я.
— Ну, то я сумуватиму за тобою два дні на тиждень, — із усмішкою мовила вона.
Звичайно, я почув, що вона сказала я, а не ми в останньому реченні. Авжеж, то могла бути просто обмовка. По Фрейду чи ні — не мало великого значення. Вона була психотерапевткою, а я — пацієнтом, а ці двоє — згідно з етичними нормами асоціації психіатрів — ніколи не могли стати одним цілим. Окрім як у моїй уяві. А якщо мені щось добре і вдавалося; то це використовувати свою уяву.
— Ти боїшся? — запитала вона.
— Життя ззовні? — я зрозумів, що несвідомо наслідую голос та інтонування представника вищого класу Оскара Россі. — Ну, я ж пробував це раніше. І все було гаразд. Якийсь час. Проблема в тому...
— Так?
Я знизав плечима.
— Мені немає чого робити. Немає якогось контексту, частиною якого я міг би стати. Якщо ти пацієнт, то ти бодай є частиною великої машини.
— Я про це думала, — сказала вона.
— О?
— Ми всі мусимо щось робити, аби відчувати, що вносимо свій вклад. — Вона махнула рукою на старого садівника, Фейту, який, ніби король, сидів на японській газонокосарці, яка їздила газоном, але нас він не бачив. — І я знаю, що ти можеш зробити свій внесок не лише як пацієнт.
— А як тоді, дозвольте запитати?
Ми йшли стежкою до лісу. Сонячне світло сяяло на нас крізь листя.
— Пам’ятаєш, ще до того, як ми розпочали ЕКТ-терапію, я попросила тебе записати твій травматичний спогад так детально, як ти тільки зможеш?
— Ні. А повинен?
— Добре, якщо не пам’ятаєш. Я так зробила, аби ми — коли обговорюватимемо той спогад перед кожним сеансом — мали повний запис подій і не залишали жодних ниточок, які пізніше могли би привести твою пам’ять до того, що відбулося. Але коли я прочитала написане тобою, виявила ще дещо.
— О? І що ж?
— Тобі подобається писати.
— Що ви маєте на увазі?
— Ти не просто написав звіт про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний будинок, Ю. Несбе», після закриття браузера.