Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

— Так, пробач, — прошепотіла мати. Зовсім як актриса в якомусь довоєнному фільмі. Наталії хотілося їй сказати, Щоб вона схаменулася, якось за себе взялася, але щоразу, коли Наталія їй це казала, мати плакала, і це справді було нестерпно. — То, може, замість млинчиків щось інше приготувати? — продовжувала вона.

І раптом Наталії сяйнула думка, яка її саму перелякала: а може, батька вона теж так дратувала, тому він і пішов від них? Може, йому просто в якийсь момент усе це набридло? Те, що вона така слабка й така безпорадна в житті? Дівчина гнала від себе цю думку, зрештою, їй здавалося, що вона в цій ситуації на материному боці. І все ж така думка в неї виникла. А тоді Наталія злякалася: невже це означає, що вона така жорстока, справжня потвора? Не може розрадити маму. Навпаки, мати її дратує, бо виглядає хворою. А Наталія ніколи не жаліла нікого й нічого.

Коли вона ще ходила до школи, у неї був хом'ячок. Він звався Фелек. Наталія дуже його любила, могла без кінця спостерігати, як він бігає всередині колеса або видирається по прутиках клітки. Хом'ячок прожив у них два роки, а тоді раптом захворів, зробився повільний, перестав бігати. Мама їй тоді пояснила, що хом'ячки просто живуть недовго, і Фелек уже старий. Наталія тоді дуже плакала. Вони пішли із тваринкою до ветеринара, але той не знайшов жодної хвороби. Фелек дедалі слабшав, хоча йому нічого не боліло. А найдивніше було те, що спершу Наталія жаліла хом'ячка, а потім зовсім збайдужіла до нього. Винесла клітку на кухню, сказала мамі, що боїться спати з ним в одній кімнаті. Фелек прожив ще два тижні. Якось уранці його знайшли задубілого. Наталія більше не плакала, бо такого хворого й немічного хом'ячка їй анітрохи не було шкода.

Уже тоді її дратувало все, що мало якісь недоліки. Дратувала й мама, яка не зуміла просто зціпити зуби й іти вперед. На думку Наталії, саме так слід жити. Ми відповідаємо за себе, і після кожної невдачі мусимо підніматися й рухатися далі.

Дівчина глянула на матір. І, мабуть, вираз її обличчі був надто промовистим, бо мати більше ні про що не питала.

— Може, трохи пізніше, — тільки й сказала вона та вийшла до передпокою.

Наталії стало її шкода. «Усе-таки в мені залишилися якісь людські почуття», — подумала вона. І вирішила бути з мамою бодай трохи лагіднішою, не такою, як останнім часом.

— Ходи, мамо, я тобі заварю зеленого чаю, тобі стане краще...

Обличчя матері проясніло, мовби вона отримала якийсь чудовий подарунок або принаймні довідалася, що батько до неї повертається. А Наталії стало ніяково. «Адже вона геть самотня із цим своїм нещастям», — з несподіваною для себе турботливістю подумала Наталія.

Тепер вони сиділи вдвох і попивали зелений чай. Листки набубнявіли так сильно, що займали тепер півсклянки. Наталія подумала, що саме так пухнуть проблеми, якщо ними занадто перейматися.

— А що там у Халінки чувати? — поцікавилася мама. — Давно я її не бачила.

— І я давно, — стенула плечима Наталія.

— Ви що, посварилися? — допитувалася мати.

— Важко це назвати сваркою, мамо.

— Знаєш, дуже важливо мати друзів. Дружбу треба...

Наталія не втрималася.

— Тоді де ж усі твої подруги?

— Я в житті багато помилок наробила, Наталко. Зокрема й занедбавши своїх подруг. Мені здавалося, що коли в мене є коханий чоловік, то більше ніхто й не потрібен.

— «Коханий чоловік», ні, мене зараз знудить», — подумала Наталія. І відчула, що її знову сповнює нехіть до матері. А та, здавалося, нічого не помічала, бо знову прибрала свого повчального тону.

— І тепер я сама як палець, не маю з ким поговорити. Тому я вважаю, що ти повинна...

— Мамо, розслабся. Ми ж не посварилися на смерть. Просто... може, нам треба трохи відпочити одна від одної, ото й тільки.

— А Марцін?

— Що Марцін?

— Ну... ти з ним якось контактуєш?

— Ні. Адже він мене покинув, до тебе ще не дійшло?

— Я думала, що він, може, дзвонив.

— Ні, не дзвонив. А якби й спробував, то я б не взяла трубку. Зрозуміло?

— Я іноді думаю, як він там. Розумієш, я трохи до нього прив'язалася...

— Що ти таке кажеш, мамо! Він тобі ніколи не подобався!

— Неправда, це не так. Звісно, що він мені подобався... Просто...

— Ти думала, що я знайду собі когось кращого, — доказала Наталія. — І взагалі, ти що, здуріла? Цей хлопець мене покинув, а ти за ним сумуєш? На чиєму ти боці, мамо? Щось із тобою не те.

* * *

Марцін боявся. Весь день відчував тривогу, бо нині знову треба було туди йти. Не те, аби він боявся чогось конкретного. Він уже знав, що робити, із ким побалакати. Просто йшов туди з товаром і намагався загубитися в натовпі. Час від часу до нього підходили. Про все було домовлено, насправді він був у цій грі пішаком. Певна, річ, це мало свої переваги: бабло й безперешкодний доступ до травки. Але йому весь час муляло, що він робить погано. Навіть тоді, коли був задоволений і курив джойнта, навіть коли балакав з Войцехом, з Майкою, навіть тоді, коли вчився грати на гітарі — усе наче мало друге дно. Неначе він носив гарне вбрання, але з подертою підкладкою...

Переконував себе, що в деяких країнах марихуана дозволена, що це геть невинна забава, що він не продає амфетамін чи якісь там кислоти, котрі можуть бути небезпечними для людини. Адже марихуану навіть використовують з лікувальною метою. Усе це він собі без кінця повторював, і трохи заспокоювався. Але ненадовго. Бо в глибині душі Марцін добре знав, що із цього вийде. Він міг себе втішати казочками, але чудово розумів, чим закінчуються такі пригоди. От тільки гнав від себе цю свідомість і похмурі думки.

Увійшов до клубу. Біля дверей проминув групку хлопців напідпитку. Ті подивилися на нього якось дивно, ніби свердлячи поглядами. Марцін аж спітнів від хвилювання.

«Може, це з поліції? — подумав він. — Переодягнені поліцейські?»

Від жаху йому зробилося гаряче. Підійшов до стійки й замовив пиво. Має трохи допомогти. Не стоятиме ж він, тремтячи від страху.

* * *

Лінка відкрила блога, щоб перевірити, чи не