Читати книгу - "Стрілець. Темна вежа І"

— Що то було? — спитав стрілець. Слова давалися йому важко: вони виходили нечіткими й тремтливими. Йому здалося, що, спробуй він підвестися, коліна неодмінно підігнуться.

— Всесвіт, — безжурно відповів чоловік у чорному. Відригнувши, він викинув кістки в багаття. Вони зблиснули, а потім почорніли. Над улоговиною голгофи голосив і стогнав вітер.

— Всесвіт? — розгублено перепитав стрілець. Цього слова він не знав. Першою думкою було те, що супротивник заговорив віршами.

— Тобі потрібна Вежа, — сказав чоловік у чорному. Прозвучало це як запитання.

— Так.

— Ну то ти до неї не дістанешся, — жорстоко посміхнувшись, заявив чоловік у чорному. — Раді Великих байдуже до того, закладеш ти свою душу чи продаси її раз і назавжди, Роланде. Я знаю, як близько до краю прірви вона тебе підштовхнула. Вежа вб’є тебе, коли до неї залишатиметься ще півсвіту.

— Ти нічого про мене не знаєш, — тихо сказав стрілець, і посмішка на губах його ворога зів’яла.

— Це я зробив твого батька тим, ким він був, і я ж знищив його, — безжально заявив чоловік у чорному. — Я прийшов до твоєї матері в подобі Мартена — ти завжди підозрював це, правда ж? — і взяв її. Вона зігнулася піді мною, як верба… хоча (може, хоч це тебе втішить) не зламалася. Хай що, так було написано і так сталося. Я останній слуга того, хто зараз править Темною вежею, і Земля cкорилася багряній руці цього владики.

— Багряній? Чому багряній?

— Забудь. Не про нього зараз мова. Хоча… якщо ти наполягатимеш, то дізнаєшся більше, ніж хочеш. Те, що завдало тобі болю один раз, уразить і вдруге. Це не остаточний кінець, а тільки кінець початку. Ти мусив би засвоїти цей урок… але не засвоїв.

— Не розумію, про що ти.

— Так. Не розумієш. І ніколи не розумів. І зрозуміти тобі не дано. Ти геть позбавлений уяви. В цьому ти сліпий.

— Що я бачив? — спитав стрілець. — У самому кінці — що то було?

— А на що це було схоже?

Стрілець замовк і поринув у роздуми. Рука сама потягнулася по табак, але його не лишилося. І чоловік у чорному не запропонував наповнити йому кисет, не вдався ні до чорної, ні до білої магії. Пізніше, можливо, він знайде дещицю в сумці, але до цього «пізніше» було ще так далеко.

— Там було світло, — нарешті вимовив стрілець. — Багато світла, сліпучо-білого. А потім… — Він затнувся і з подивом глянув на чоловіка в чорному.

Той нахилився вперед, жадібно всотуючи в себе слова, а на обличчі закарбувався чужий йому вираз, занадто вже явний, щоб його можна було замаскувати чи заперечити. Благоговіння чи подив. Можливо, ці почуття були тотожні.

— Ти не знаєш, — сказав стрілець і розплився в посмішці. — О великий чародію, що воскрешає мертвих. Не знаєш. Та ти просто шарлатан!

— Я знаю, — відповів чоловік у чорному. — От тільки не знаю… що я знаю.

— Біле світло, — повторив стрілець. — А потім — травинка. Одна травинка, що заповнила собою все. А я був крихітний. Як піщина.

— Трава. — Чоловік у чорному заплющив очі. Обличчя посіріло і виглядало якимось змученим. — Звичайна собі травинка. Ти впевнений?

— Так. — Стрілець насупився. — Але вона була пурпуровою.

— А тепер слухай, Роланде, син Стівена. Ти хочеш почути те, що я скажу?

— Так.

І чоловік у чорному почав свою розповідь.

V

Всесвіт (сказав він) — це Велике Все. Його парадокс занадто великий, щоб його можна було збагнути скінченним розумом. І як живий розум не може зрозуміти неживий (хоча і вважає, що це йому під силу), так само й скінченний розум не збагне нескінченного.

Той прозаїчний факт, що Всесвіт існує, вже сам по собі розбиває усілякі докази прагматиків і романтиків. Утім, був час, за сотню поколінь до того, як світ зрушив з місця, коли людство досягло достатньої майстерності в технологічному й науковому сенсах, аби відколоти кілька шматків від колосальної камінної колони дійсності. Та навіть у ті часи штучне світло науки (знання, якщо тобі так більше подобається) сяяло тільки в кількох розвинених країнах. Провідні позиції займала одна компанія (чи то пак кліка). «Північний центр позитроніки» — так вона називалася. Та попри те, що накопичення доступних фактів набуло справді грандіозних масштабів, спалахи прозріння у науковців відбувалися дуже рідко.

Стрільцю, наші предки зуміли побороти хворобу-що-з’їдає-живцем (рак — от як вони її називали), майже здолали старіння, ходили поверхнею Місяця…

— Я в це не вірю, — категорично заявив стрілець.

На це чоловік у чорному тільки посміхнувся й відповів:

— І не треба. Віриш ти чи ні, але так і було. Вони зробили й винайшли ще купу дивовижних дрібниць. Проте це багатство знань майже не давало прозріння. Ніхто не складав оди на честь дива штучного запліднення (у той час діти могли народжуватися від замороженої сперми чоловіків) і не співав дифірамби машинам, що працювали на сонячній енергії. І лише небагатьом (якщо такі взагалі були) відкрився найістинніший принцип дійсності: нове знання, нове світло завжди призводить до появи ще незбагненніших таємниць. Що більше покровів знімали фізіологи із загадки мозку, то менше місця залишалося для існування душі. Але її пошуки ставали дедалі інтенсивнішими. Розумієш? Авжеж, ні. Ти вже підійшов до межі своїх можливостей розуміти. Та не переймайся — це не істотно.

— У чому ж тоді суть?

— Найбільша загадка Всесвіту — не життя, а розмір. Розмір містить у собі життя, а Вежа обіймає в собі розмір. Дитина, що завжди на «ти» з усім дивовижним, питає: «Тату, а що там, над небом?» І батько відповідає: «Чорний космос». Дитина: «А що за космосом?» Батько: «Галактика». Дитина: «А за галактикою?» Батько: «Інша галактика». Дитина: «А за іншими галактиками?» Батько: «Цього не знає ніхто».

Розумієш? Розмір сильніший за нас. Для риби озеро, у якому вона живе, — це її Всесвіт. І про що вона думає, коли її, підчеплену на гачок, ривком витягають крізь сріблясту товщу існування в інший Всесвіт, де повітря — смерть, а світло — блакитний безум? Де велетенські двоногі тварини без зябер пхають її в задушливу чорноту ящика і накривають мокрою травою, залишаючи помирати?

Або візьмімо для прикладу кінчик олівця і збільшмо його. Рано чи пізно, як грім серед ясного неба, на нашу голову впаде розуміння: а кінчик, виявляється, не суцільний! Він складається з атомів, що вирують і крутяться, наче трильйон скажених планет. Те, що здається нам щільним і нерозривним, — насправді лише не туго сплетена сітка, сплетена силою тяжіння. І відстані між