Читати книгу - "Мáліна"

До кімнати заходить мій Батько, він насвистує та співає, стоїть у піжамних штанах, я ненавиджу його, я не можу на нього дивитися й берусь до своєї валізи. Прошу, одягни щось на себе, одягни щось інше на себе! Бо він ходить в піжамі, яку я подарувала йому до дня народження, він ходить у ній зумисне, я маю бажання її з нього стягнути, та раптом мені щось спадає на думку, і я говорю недбало: Ах, це всього лиш ти! Я йду танцювати вальс, танцюю сама з собою, а Батько дивиться дещо здивовано, бо на ліжку лежить його малий крокодил, весь в оксамиті й шовку, мій Батько складає свій заповіт для оксамиту й шовку, пише на великому аркуші й каже: Ти не одержиш нічого, чуєш, бо ти ж танцюєш! Я справді танцюю, ті-там, та-там, танцюю й переходжу з кімнати в кімнату, а потім кружляю на килимі, який він не може витягти у мене з-під ніг, бо це килим із ВІЙНИ Й МИРУ[318]. Батько кличе на допомогу Ліну: Та витягніть-бо у неї цей килим з-під ніг! Однак моя Ліна має сьогодні вихідний день, а я сміюся, танцюю і раптом голосно кличу: Іване! Ця музика — наша, цей вальс для Івана, і знову і знову, лише для Івана, це порятунок, бо мій Батько ніколи не чув цього імені, він ніколи не бачив, як я танцюю, він більше не знає, що має робити, у мене не можна витягнути килим з-під ніг, мене не можна затримати при швидких оборотах у вирі танцю, я кличу Івана, але він не має приходити, не має мене зупиняти, бо голосом, якого ніхто ніколи ще досі не мав, голосом зоряним, сидеричним, я витворюю ім’я Івана та його всюдисущність.

Мій Батько виходить із себе, з обуренням він кричить: Ця божевільна має зараз же припинити й забратися звідси, вона має негайно зникнути, інакше прокинеться мій малий крокодил! Танцюючи, я наближаюсь до крокодила й витягую в нього свою сибірську сорочку, яку в мене вкрали, а також листи до Угорщини, витягую з його сонної, небезпечної пащі усе, що належить мені, ключ також я хочу отримати знову, і я, сміючись, уже готова зняти його із гострого зуба і танцювати далі, але мій Батько вириває ключа в мене з рук. Він, попри все, забирає у мене ключа, а це був єдиний ключ! Я гублю голос, я не можу більше кричати: Іване, допоможи мені, він хоче вбити мене! На найбільшому зубі у крокодила висить іще один лист, який написала я, це не сибірський, і не угорський лист, із жахом я бачу, кому він призначений, бо можу прочитати початок: Мій найдорожчий Батьку, ти розбив мені серце. Крак-крак розбив ти, там-ті-там розбив мені Батько, крак-крак-кррррак, та-ті-там Іван, я хочу Івана, думаю про Івана, кохаю Івана, мій найдорожчий Батьку. Мій Батько каже: заберіть звідси цю бабу!

До мене приходить дитина моя, якій зараз чотири, а може п’ять років, я відразу її пізнаю, бо подібна вона на мене. Дивимося до дзеркала й переконуємося у цьому. Малюк тихо каже мені, що мій Батько одружується із масажисткою, тією, що дуже вродлива, проте нахабна. Тому він не хоче лишатися у мого Батька. Ми у великій квартирі в чужих людей, я чую, як в одній із кімнат Батько розмовляє з якимись людьми, це добра нагода, і я зненацька вирішую взяти дитину до себе, хоча в мене вона, напевно, теж не захоче лишитись, тому що життя моє таке невлаштоване, я ще не маю квартири, бо повинна спочатку залишити притулок для бездомних людей, оплатити рятівну службу й пошукову команду, а грошей я не маю, однак міцно притуляю дитину до себе та обіцяю, що все зроблю. Здається, малюк погоджується, ми переконуємо одне одного, що маємо бути разом, я знаю, що віднині боротимуся за дитину, бо мій Батько не має права на нашу дитину, я сама себе більше не розумію, він же не має права, я беру дитину за руку й хочу відразу піти до нього, але нас розділяє кілька кімнат. Дитина моя ще не має імені, я відчуваю, що вона безіменна, як ненароджені діти, я повинна дати їй якнайшвидше якесь ім’я та ще й своє прізвище, пошепки я пропоную: Animus[319]. Дитині не хочеться мати ім’я, але вона розуміє. У кожній кімнаті розігруються найогидніші сцени, і я прикриваю дитині своїй очі рукою, бо зненацька помітила в музичнім салоні Батька, він лежить під роялем із молодою жінкою, це може бути саме та масажистка, мій Батько розкрив їй блузку й знімає бюстгальтер, і я боюся, що дитина все ж таки бачить цю сцену. Протискуємося крізь натовп гостей, усі вони п’ють шампанське, в наступну кімнату, мій Батько, напевно, вже зовсім п’яний, інакше як міг би він забути цілком про дитину. У наступній кімнаті, в якій ми шукаємо захистку, лежить, також на підлозі, жінка, яка всім погрожує револьвером, я маю підозру, що це небезпечне свято, свято із револьверами, я намагаюся розібратися в дивних фантазіях жінки, вона цілить в плафон, потім крізь двері, у мого Батька, я не знаю, чи робить вона це серйозно, а чи жартома, це могла б бути та ж масажистка, бо раптом вона запитує грубо, що я тут загубила, і ким є цей маленький байстрюк, а я запитую, у той час, як вона скеровує свого револьвера на мене, чи не є це все навпаки, чи не є вона саме тою, кому нічого тут шукати, та вона пронизливо верещить: Хто цей байстрюк, який став мені на дорозі? У смертельному страхові я не знаю, чи притулити дитину до себе, чи відіслати геть, я хочу кричати: Біжи, біжи, якнайскоріше звідси втікай! Бо жінка вже не грається револьвером, вона хоче обох нас забрати з дороги, сьогодні — 26-те січня, і я притуляю дитину до себе