Читати книгу - "Адвокат із Личаківської"

– Вбивають у наш час і не за таке.

– Дуже добре це знаю. Попеляк, можливо, щиро, хоч і не по-християнськи, радів, коли Сойка дістав по заслузі. Проте не він воздав. Знаєте, чому? Пан редактор не залізе у вікно другого поверху. Бо невисокий і товстенький. Відкинув його одразу, вас лишилося двоє. Моравський, як уже згадано, дістав зусиллями адвоката Сойки замашного ляпаса. Поразка вийшла не стільки матеріальною, скільки моральною. Для певної категорії гонорових людей це значно болючіше. Ви згодні?

– З чим саме?

– Із тим, що Казимеж Моравський усе ж не вбивав адвоката Сойку. Не тому, що байдужий до спорту й, на відміну від вас, не такий тренований. Вам тут і зараз треба довести вашу провину, пане Вишневський, чи визнаєте самі?

Розділ двадцятий

Дуже дорога людина

Цокав годинник.

Очі Шацького світилися вже непомірною, нічим не стриманою цікавістю. Рештки переляку остаточно зникли, і тепер Йозеф, зручніше примостившись на ліжку, навіть не думаючи злазити з нього, нагадував глядача, котрий зайняв найкраще місце в партері.

Інженер Адам Вишневський, такий самий, як під час першої їхньої зустрічі – ставний пан у темному костюмі, круглому капелюсі з трохи загнутими вгору крисами, елегантно стриженою борідкою та смужечкою вусів, – неквапом почав стягувати чорну тонку рукавичку з правої руки.

– Ми не перед судом, пане Кошовий. Самі сказали – ніхто нікому не суддя, окрім Господа Бога. Тим більше, ми не перед Божим судом. І ви не прокурор.

– Вірно, пане Адаме. Я адвокат. Хоч у даному випадку не знаю, кого представляю й кого захищаю.

– Тобто я можу не визнавати тут, при свідках, своєї провини?

– Цілком. Проте я, так уже сталося, живу в цій квартирі. Отже, тут яка не яка, але моя маленька фортеця. Дах над головою. Місце, де я можу почуватися в безпеці. Ви прийшли сюди потай, без запрошення. Залізли через вікно. Раз уже я… ми з товаришем вас викрили, хотів би почути від вас про наміри. Для чого ви прийшли сюди в такой час і в такий спосіб? Коли наміри добрі, поважні люди не лазять один до одного серед ночі у вікна.

Знявши праву рукавичку, Адам почав стягувати ліву. Якийсь час навіть відвів від Клима погляд, поринувши у процес. Кошовий чекав терпляче. Нарешті впоравшись, Вишневський акуратно склав рукавички, дбайливо запхав у кишеню штанів. Промовив, ніби завершивши вкрай важливу роботу:

– Не повірите, Климентію.

– Чому ж? Спробую.

– Хотів спершу поговорити.

– Усе ж таки – спершу? А потім?

– Визначився б за наслідком розмови. Мені принесли з посильним листа. Акуратний почерк, кілька коротких речень. Підписався якийсь доброзичливець, якого я не знаю, але який хоче мені добра. Той попереджає: адвокат Кошовий, знайомий мені, дізнався про мою причетність до того, що сталося із Сойкою. І готовий поділитися міркуваннями з пані Магдою Богданович. Я вирішив зашкодити вам. Чого б то не вартувало.

– Ви отак відразу повірили анонімній записці?

– Климентію, ви ж самі склали собі ціну! Гонитва за батяром через усе місто, а він лише схожий на того, хто вас обікрав. Завзятий пошук його спільника з наступним виявленням другого трупа. Нарешті, ви не справляєте враження фізично сильної людини, проте авантюрний склад переважив – і ви поперлися у злочинне кубло. З доброї волі.

– Все це Магда вам переповіла? Не відповідайте. Вона, більше нема кому. Між вами дуже довірливі стосунки. Інакше не може бути, коли кавалер обговорює з дамою вчення професора Юнга, а та, далека від подібного, захоплено слухає й переповідає іншим. У дирекції поліції нема секретів від удови Богданович, тож вона із цікавістю вислухала подробиці всіх пригод за моєї скромної участі.

– Не прибідняйтеся.

– Та ну, я справді ніколи не хотів стати героєм. Так іноді складається: думаєш, як захистити себе, а виходить – ледь не світ рятуєш.

– Отут перебільшення.

– Хай так. Ідеться все одно не про мене, пане Адаме. Ви прочитали анонімного листа, склали умови задачки й вирішили: хто б вас не попередив – я на подібне здатен. Тобто дізнався таке, про що не варто казати пані Магді. Тому ви тут.

– Тому я тут, – кивнув Вишневський, зиркнув на принишклого Шацького і повторив: – Тому я тут.

Клим перевів подих, готуючись сказати чи не найважливішу для обох річ:

– Магда знає, що у вас є вагома причина вбити адвоката Сойку. Ви не один такий, тож вона вас не підозрювала жодним чином. Та відразу зацікавилася тим випадком. Удова поліцейського негайно прорахувала: завжди шукають, кому вигідно. Й вирішила ненав’язливо взяти хід слідства під свій негласний контроль. У поліційному департаменті Львова цьому давно не дивуються, тож підозр не виникне жодних. Далі, пане Адаме, лише мої припущення. Сподіваюсь, дозволите?

– Прошу дуже.

Смикнулося віко, але зараз не так сильно.

– Загалом слідчому вистачало й версії самогубства, – повів далі Кошовий, поступово захоплюючись. – Якби пані Богданович не була негласно присутня при нашій із слідчим Ольшанським розмові, не почула б моїх убивчих, – кутик губів скривила коротка посмішка, – доводів на користь, якщо так можна сказати, навмисного вбивства. Ось чому Магда вийшла на сцену. Теж розрахунок – нехай усе відбудеться під її контролем та впливом. Після чого, так собі припускаю, без поганої думки переповіла все вам.

– Я вас недооцінив.

– А то б що? Га, пане Адасю? Добре, не збивайте, бо заплутаюся.

– Вас заплутаєш…

– Дякую, – Клим блазнювато вклонився. – Отже, переказала. Ймовірно, ідея делікатно й водночас суворо попередити мене, аби не крутився під ногами, належала не їй, а вам. І Магда її охоче підтримала. Бо на той час ані поліція, ані пані Богданович, ані я не знали про викрадені гроші. Скажу більше – ніхто до пуття не припускав, що саме могли вкрасти душогуби. Про зниклий брегет я дізнався випадково. Ну, а потім події стрімко побігли, з убивцею та мотивом нарешті визначилися. Всіх усе влаштовує. Всі всім задоволені. Магда зітхнула з полегшенням. Адже навіть ефемерні підозри на вашу адресу, не її, поліцейські, цим самим відпадають. І тут – нові, народжені в голові такого собі Кошового. Ви суду не боїтеся, пане Вишневський.

– Він мені не потрібен. Судитися нікому не цікаво, тим більше – з такого приводу, як