Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

— Але мій чоловік, — промовила вдова, — чим він завинив?

Затуливши носовичком обличчя, вона знов заплакала.

7

Картина злочину для слідчих постає тим виразніше, чим ретельніше зібрано і вивчено матеріальні і, так би мовити, стилістичні його складники. Це азбучна істина всіх детективів, якими зачитується добра половина людства. Але насправді все виглядає інакше: коефіцієнт безкарності злочинців і помилок слідства високий по тільки і не стільки тому, що низький інтелект слідчих, а найчастіше тому, що звичайно вкрай не вистачає самих складників. Отож-бо ті, хто організував і вчинив злочин, вельми зацікавлені у високому коефіцієнті безкарності.

Складники, що сприяють розкриттю злочину, коли все уявляється туманним і тримається на гіпотезах, — це дані професійних інформаторів, анонімний донос, а також випадок. І певною мірою, дуже і дуже незначною, проникливість тих, хто веде розслідування.

Випадок став у пригоді вчителеві Лаурані у вересні в Палермо. Уже кілька днів він жив у цьому місті, бувши членом екзаменаційної комісії ліцею. Якось у ресторані, де він звичайно обідав, Лаурана здибав однокласника, якого не бачив віддавна, але стежив за його політичною кар'єрою. Комуніст, секретар осередку в сільці, загубленому на плоскогір'ї Мадоніе, він став депутатом спершу районних зборів, а потім і парламенту. Природно, вони згадали студентські часи, не могли не заговорити і про неборака Рошо.

— Його загибель мене просто потрясла, — сказав депутат, — адже днів за п'ятнадцять-двадцять перед тим він приїздив до мене. Ми з ним не бачилися добрий десяток років. І на тобі: заявляється він до мене в Рим, у палату депутатів. Я його одразу впізнав, він нітрохи не змінився, не те, що ми… Ось ми з тобою трохи підтопталися. Спершу я подумав, що смерть його пов'язана з цією поїздкою. Але потім, наскільки я збагнув, слідство встановило, що він наклав головою лише через те, що опинився в товаристві напарника, який нібито знеславив дівчину… А знаєш, чому він приїздив до мене? Щоб запитати, чи я візьмуся вивести на чисту воду на засіданні парламенту, в нашій пресі, на мітингах одного з ваших верховод. Він прибрав до рук увесь район і чинить усяку сваволю: краде, підкуплює, йде на махінації…

— Нашого міського ділка? Та невже?

— Так мені здається. Що саме вашого, він нібито прямо не казав, а, мабуть, лише натякнув. А може, це тільки моє враження, винесене після нашої розмови.

— Але, власне, одного з верховод, хто прибрав до рук увесь район?

— Авжеж, це я добре затямив, він сказав саме такими словами. Я, природно, відповів, що залюбки згоден викривати всі темні махінації, але насамперед мені потрібні якісь папери, якісь докази. Лікар заявив, що він зібрав ціле досьє і він мені його доставить… Відтоді я його більше й не бачив.

— Природно.

— Цілком природно, якщо людини вже нема на світі.

— Даруй, я по збирався кпити. Просто я подумав, що твоя підозра про зв'язок між його подорожжю до Рима і загибеллю має… Тепер я пригадую, що кілька днів його не було в містечку, потім він сказав мені, що їздив до Палермо провідати старого батька… Але це справді річ нечувана, неймовірна: Рошо — і раптом когось на чисту воду виводить, підшив цілу справу… А ти певний, що це був саме Рошо?

— Отакої! — скрикнув депутат. — Я ж тобі товчу, що одразу впізнав його і що він нітрохи не змінився.

— Атож, він зовсім не змінився… А він не називав імені того, кого збирався вивести на чисту воду?

— Ні.

— Навіть не натякнув? Не навів ніяких подробиць?

— Нічогісінько. Більше того, я наполягав, намагався з'ясувати бодай що-небудь, але він відповів, що йдеться про вельми делікатну, суто особисту справу…

— Особисту?

— Авжеж, особисту… І тому або він розповість усе з паперами в руках, або нічого… Мушу тобі признатися, коли він заявив, що ще не вирішив, сказати мені все чи промовчати, я збентежився. В мене виникло таке враження, що ці папери і сам його приїзд були якось пов'язані з наміром шантажу. Якщо він доможеться свого, то промовчить, а якщо ні, то прийде до мене з течкою документів.

— Але така людина, як Рошо, не могла стати шантажистом, це абсолютно виключено.

— Ну а як би ти сам роз'яснив його поводження?

— Не знаю, все це дуже дивно, майже неймовірно.

— Е, ні, так діло не піде. Тобі якось важко уявити, що він хотів когось вивести на чисту воду, тим паче ти не можеш здогадатися, кого саме і з якої причини! А ви ж щиро дружили між собою, ти його знав як облупленого. Це тобі не здається дивним?

— Не такі вже ми з ним були щирі друзі. А потім на вдачу він був потайливий, уникав щирувати. Тим-то ми з ним ніколи не торкалися особистого життя, а більше балакали про книжки і про політику.

— А про політику що він думав?

— Думав, що займатися політикою, незважаючи на моральні засади…

— Чистої води угодовство, — поробив депутат.

— Тоді я теж дещо угодовець.

— Справді?

— Це не перешкоджає мені голосувати за комуністичну партію.

— Молодець, — похвально озвався депутат.

— Але з великими ваганнями і сумнівами…

— А чому? — запитав депутат, кинувши на вчителя ущипливо-поблажливий погляд, який обіцяв одразу спростувати будь-які аргументи Лаурани.

— Облишмо цю розмову, все одно ти не переконаєш мене голосувати проти.

— Проти кого?

— Проти комуністичної партії.

— Отакої! — засміявся депутат. — Це було б навіть оригінально.

— Хтозна, — поважно відповів Лаурана і знов заговорив про Рошо, який, мабуть, теж голосував за комуністів, дарма що таївся з цим. Очевидно, з пошани до своїх родичів, точніше, родичів дружини, які ведуть активну політичну діяльність, особливо канонік.

— Канонік?

— Атож, канонік Розелло, дядько його дружини… Тому Рошо з пошани, а можливо, з побоювання родинних чвар волів за краще не уточнювати своїх політичних симпатій. Мушу тобі сказати, що останнім часом Рошо став особливо суворим і нетерпимим в оцінці людей і політики. Звичайно, урядової політики.

— Можливо, він проґавив якесь тепле місце або йому не дали заробити?

— Навряд… Бачиш, він був зовсім не такий, яким ти його собі уявляєш… Він любив своє ремесло, любив наше містечко, вечори в клубі чи в аптеці, полювання, собак. По-моєму, він дуже кохав дружину і шанував, як бога, доньку.

— Ну й що це доводить? Він достоту так само міг любити гроші чи бути марнославним…

— Грошей у нього кури не клювали. А марнославство було йому чуже. Та й потім, у того, хто добровільно вирішив назавжди залишитися в нашому містечку, не може бути ніякого марнославства.

— Словом, він поводився, як старосвітські провінційні