Читати книгу - "Моє сторіччя"

Це правда! І я теж питала саму себе: хіба його можна вважати людиною? Але попри все були й свідки, які стверджували, що загалом цей Боґер поводився доволі коректно і завжди підливав квіти на газоні біля комендатури. По-справжньому він ненавидів лише поляків, євреїв — значно менше. Щоправда, все оте про газові камери та крематорій у центральному таборі Біркенау, де в спеціальних бараках тримали дуже багато циган, і всі вони загинули, бо їх отруїли газом, — це збагнути було ще складніше, ніж повірити в історію з гойдалкою. А ще цей Боґер був трохи схожим на Курта, дядька Гайнера, особливо його погляд, такий доброзичливий. Цього я Гайнерові, ясна річ, не говорила, бо це було би несправедливо щодо дядька Курта, який ні в чому не винен і загалом дуже милий чоловік.

Ми з Гайнером так і не змогли забути цю історію з гойдалкою та всі інші історії, і на річницю весілля завжди згадували їх, — хоча того дня, коли я ще була вагітна Беатою, ми й сказали одне одному (після того як розписалися):

— Будемо сподіватися, що дитина нічого не відчула.

Але минулої зими Гайнер сказав мені:

— Може, ми з’їздимо влітку, коли в мене буде відпустка, до Кракова і Катовіце? Мама вже давно хотіла, бо ж вона родом із Верхньої Сілезії. І я вже ходив у «Орбіс». Це польська туристична фірма.

Але я не знаю, чи нам це справді треба і чи з цього вийде щось путнє, попри те що останнім часом стало значно простіше отримати візу. Хоча, звісно, від Кракова до Аушвіца зовсім близько. У проспекті написано, що навіть можна поїхати на екскурсію…

Дивитися час від часу в дзеркало заднього огляду і долати далі кілометр за кілометром. Маршрут — із Пассау до Кіля. Залишати за спиною регіон за регіоном. Полювати за голосами. За кермо нашої взятої напрокат машини втиснувся Ґустав Штеффен, студент із Мюнстера. Він виріс не в заможній родині, а в католицько-пролетарській, і його батько працював колись у нашому Центрі. Ґустав вивчився на механіка, та паралельно змушений був закінчити вечірню гімназію, а тепер, як і я, хотів поагітувати за соціалістів, що виступили з гаслом: «Ми — інші. Ми не запізнюємося!» Він їздить з однієї передвиборчої зустрічі на іншу, надійний, пунктуальний: «Вчора у Майнці, сьогодні — до Вюрцбурґа. Багато церков і дзвонів. Чорні гнізда, трохи світліші ближче до краю…»

І ось ми вже припаркувалися поруч із залами Гуттена. Хлопці зі Спілки молоді, в яких завжди такі рівні проділи на головах, тримають перед собою й підіймають угору, наче послання до Трійці, транспарант. Я постійно змушений дивитися в дзеркало заднього огляду, тож читаю напис на ньому спершу в дзеркальному відображенні, а потім — як звичайно: «Що шукає атеїст у місті святого Кіліана?» Відповідь на це запитання я даю вже аж у переповненому залі, де перші ряди зайняли студенти з корпорацій, яких можна впізнати за їхніми стрічками; я говорю голосно, перекрикуючи загальний гомін і перешіптування:

— Я шукаю Тільмана Ріменшнайдера!

Ці слова виводять на сцену того самого скульптора й водночас бургомістра міста, якому керівництво єпископату під час Селянських воєн скалічило обидві руки і який тепер, після того як я з такою повагою виголосив його ім’я, зможе забезпечити моїй промові бодай трохи уваги присутніх, а мені як ораторові — більші ковтки повітря між абзацами: «Тебе оспівую, о демократіє!» — трохи видозмінений для передвиборчих потреб Волт Вітмен…

Те, чого не побачиш у дзеркалі заднього огляду, а лише у спогадах: цю подорож організували студенти із Соціал-демократичного об’єднання вищих шкіл, а також із Ліберального студентського братства; останніх дуже мало скрізь, куди б ми не їздили — і в Кьольні, і в Гамбурзі чи Тюбінґені; і саме їм, ще коли все це було на стадії планів та надій, я зварив конспіративну каструлю чечевичної юшки у себе на Нідштрассе, що в районі Фріденау. Доти Німецька соціал-демократична партія ще не підозрювала, як їй із нами пощастило, але потім, коли ми вже були в дорозі, визнала дотепним наш плакат — із півнем, який кукурікав: «Ес-Де-Пе».

Не менше дивувалися члени партії тому, що ми збирали повні зали, хоча й брали плату за вхід. Тільки зміст моїх промов їм смакував не завжди, особливо моє часто повторюване побажання визнати врешті кордон по Одрі — Нисі, тобто офіційно відмовитися від Східної Пруссії, Сілезії, Померанії та — що мені боліло особливо сильно — Ґданська. Це було за межами всіх рішень партійних з’їздів, як і моя полеміка із параграфом 218, який забороняв аборти. Однак, з іншого боку, слід було рахуватися і з тим, що на зустрічі з нами приходило багато молодих виборців, як, приміром, у Мюнхені…

Сьогодні цирк Кроне переповнений, зайняті всі його три тисячі п’ятсот місць. І тут не бракує праворадикальних активістів, які намагаються завадити моїй промові своїм шипінням, це просто справжня епідемія шипіння. Але від нього допомагає мій спеціально написаний для таких випадків вірш «Ефект парового котла», він щоразу створює позитивний настрій в аудиторії, виручає й зараз: