Читати книгу - "Коли приходить темрява"

— У мене список із чотирьох людей, які тоді вже жили в готелі. З ними теж треба неодмінно поспілкуватися.

— Ходімо зараз? — запропонувала Ліза.

— Гаразд. Можна. — Ми вийшли з кабінету й попрямували до свідків. Дорогою обговорили подальші дії. У нас намітилося два наступні кроки: по-перше, поговорити з повією (вона цілком могла виявитися тією примарою); по-друге, треба було з’їздити у фірму «Оказія» й розвідати, що там є цікавого та про якого старого згадував Криж. Надихав той факт, що Криж неодноразово згадував ту «контору», і, відповідно, там його мусили знати. Отже, з’явився слід.

Потім нам вдалося поспілкуватися з двома з чотирьох мешканців готелю. Тут нічого не вдалося з’ясувати.

Скоро ми підійшли до кімнати повії. Вона вже була на місці.

Дівчина глянула оцінливим поглядом. Я відразу відчув, що про нас їй уже повідомили. І не помилився.

— Ви нащьот того хворого? — спитала вона байдуже.

Мова одразу виказувала в ній походження з якогось села, хоча дівчина явно намагалася це контролювати, підлаштовуючись під місцеву вимову. Думаю, живе в Рівному давненько, бо в неї досить непогано виходило. Лише шиплячі ще залишалися недопрацьованими.

Одягнута в надто коротку приталену сукню чорного кольору. Я мимоволі порівняв стиль її одягу з Лізиним. Моя дівчина завжди одяглася строго й у довгі спідниці та сукні. На ногах у дівчини виблискували стразами чорні босоніжки на високих шпильках. Макіяж, очевидно, вона вже встигла зняти. На лівій руці, вище ліктя, я помітив два синці, які вже загоювалися.

— Так, хотіли у вас, Ілоно, дізнатися про нього все, що тільки можете нам повідомити. — Ліза уважно роздивлялася повію.

— Узагалі-то я не розповідаю нічьо про своїх клієнтів, — так само байдуже промовила та.

— Я думаю, він не образиться на вас. — Я всміхнувся.

— Да, це точно. Він же обіжений на все наше місто. — Дівчина розсміялася.

— І не тільки на місто, а на всіх людей. Поки ви тут жартуєте, можливо, він у цей момент вбиває когось. — Ліза здивувалася, почувши мій тон, але це дівчисько чомусь мене розізлило. На вигляд їй було не більше двадцяти років. Вона сиділа перед дзеркалом й зачісувалася. На нас майже не звертала уваги. Проте після моєї репліки дівчина все ж уважно на мене глянула.

— Не стóїть вам піднімати на мене голос, — прошипіла вона.

— А то що? — Я прийняв виклик.

Ілона лише злісно дивилася на мене. Ніздрі її розширилися. Рот ледь розтулився. У нашу сутичку втрутилася Ліза:

— Ілоно, або ви нам розповідаєте, що знаєте, або ми просто повідомляємо про вас у поліцію. І тоді вже вони вас допитуватимуть. — Дівчина зупинила свій погляд на Лізі. Здавалося, вона вирішувала, що робити й чи погоджуватися на розмову з нами. Очевидно, страх перед поліцією переміг, і вона відказала більш спокійним тоном:

— Мені особливо нема шо розповідати. Він був моїм клієнтом, добре платив. Я не мала на його ніяких скарг.

— Він вас бив, — указав я кивком на її ліву руку. Вона автоматично поглянула в той же бік, сховала кінцівку.

— Ну, то й шо? У мене така робота. І за це, — вона підняла руку, — я беру набагато більше, ніж за обичні услуги.

— Ну, гаразд. — Я вирішив обійтися без подібних подробиць. — А ви не помітили нічого незвичного в ньому? Він, можливо, щось повідав вам, так би мовити, охоплений пристрастю?

— Нє, нічьо він не розповідав. Він був узагалі досить мовчазний. А я й нічьо не розпитувала. Мені, знаєте, платять не за те.

Ліза підійшла до дівчини ближче.

— Гарне у вас волосся, — мовила вона, провівши рукою дівчині уздовж усього волосся зверху вниз. Я здивувався такому зауваженню.

Дівчина незадоволено глянула на неї й забрала з її руки пасмо. Та все ж повія промовила сухе «дякую».

— У нас більше нема до вас запитань, Ілоно. Ви нам дуже допомогли. — Ліза всміхнулася.

— Да? — знову сухо й байдуже промовила дівчина. — Тоді чудово.

— А чому ви стали повією? — поставила запитання Ліза, уже виходячи з кімнати.

Ілона озирнулася й кинула на Лізу зверхній погляд. Та від того кохана нітрохи не збентежилася.

— Життя таке, — мовила дівчина, особливо не замислюючись, що взагалі відповідати. Відтак узяла зі столу гребінець і продовжила розчісуватися. Ми ж зачинили двері з протилежного боку.

— Нічого, — промовив я незадоволено, щойно за нами зачинилися двері.

— Не зовсім. — Ліза всміхнулася й показала мені міцно стиснуту в кулак праву руку. Вона тримала волосся Ілони! Тепер я зрозумів, до чого був той дурний комплімент.