Читати книгу - "Виконавець"

Далі пригадався Уренгой — давно минулі часи, той самий будзагін, а також недавня подорож до Сибіру. Спливли в пам’яті Сашко Гессленг, Мітяй, Серьога і, звичайно ж, один з імовірних винуватців моїх нещасть — Мішка-шаман, який пішов назавжди, забравши з собою стільки таємниць. Багато дав би я за можливість зустрітися і поговорити з ним, ну, і ще, звичайно, з Жанною. Тільки вони самі змогли б дозволити мені виключити свої напрямки з моєї «карти». Та це було неможливо.

Промайнули переді мною й інші образи — Сергія, різьбяра-каліки та діда з Надлісного, хлопців з Петрової бригади, Васюхи з напарником та Тимофія Губіна — випадкових людей, посередньо причетних до моєї невеселої історії, тому й спогади про них не зайняли багато часу.

Останньою згадкою була Світлана, наша вчорашня зустріч. Пригадався зміст написаного мною листа. Гарний вийшов лист. Невже вона колись прочитає його як лист з того світу? Невже таке можливо? Я знову згадав її обличчя і пожалкував, що мені так і не вдалося на прощання подивитись ще раз в її очі з такими гарними ледь помітними зморшками втоми на нижніх повіках не крізь окуляри.

Я довго лежав. Вчора вона так багато говорила до мене, а я практично нічого не чув. Шкода. Зараз я не міг пригадати бодай щось з її висновків та припущень. Міг тільки сказати напевно, що всі вони стосувалися тільки героїв моїх розвідувань. І, що я пам’ятав точно, — ні слова не було сказано про головного винуватця моїх нещасть. Про нього вона не вимовила ані слова! Його для неї наче не існувало. І я несподівано відчув роздратування. Вона, фахівець у таких справах, у крайньому разі, більший ніж я, не удостоїла його навіть словом. Я не чув її доводів учора, я вірив їй, але згодитися з цим не міг. Хай там що, я не здатний був ігнорувати його. Що він таке? Мені так і не вдалося позбутися переконання, що, якби я зумів розкрити його сутність, було б нескладно назавжди здихатися і його самого. Я відчував нутром, що це так. Можливо, проводити це довготривале розслідування було безглуздо?

Я скочив з ліжка і схилився над розгорнутою на столі «картою». Вже не один тиждень лежала вона тут, доповнюючись щодня всілякими новими кресленнями. І скільки їх ще з’явилося б на ній за один, два місяці? А за рік? Сотні, можливо, тисячі нових напрямків! І лише один із них був правильним. А може, за цей рік правильний напрямок взагалі ще не з’явився б! Але ж я не маю року! Мало того, я був упевнений, що в мене немає і місяця, а скоріше, навіть і тижня. А якщо цього правильного напрямку пошуків взагалі неможливо знайти? Якщо я геть забув те, що пов’язано з ним? У такому разі всі зусилля виявляться марними. Всі, до самого кінця.

А пес — ось, тут. Нехай він не матеріальний, але реальний! Його можна дослідити, вивчити, видерти з нього таємницю. Зрештою, його все-таки можна вразити, знищити. На цьому світі немає і не може бути нічого такого, чого не можна знищити! Треба лише знати як. Звичайно, це важко, та все ж реальніше, ніж шукати те, не знати що.

Я вдягнувся та зварив кави. Відчувалося, як приливає жар до лиця, а мозок, наче в лихоманці, шукає можливі варіанти виходу. Моя агонія починалася з новою силою. До того ж відмовлятися від останнього шансу було не в моїх правилах. І несподівано я відчув натхнення. Напевно, це останнє натхнення відчаю. Хай так, але мені хотілося діяти і зробити йому хоч щось. Хоча б якусь шкоду. Щоб його бридка безока морда не глузувала з мене. Щоб він знав — не можна катувати мене до нестями. Я не хотів бути для нього придорожнім стовпом, на який він міг підіймати задню лапу, коли забажає. В мені буквально кипіла лють до цієї істоти, точніше, до цього явища.

Час до обіду минув за безперервним питтям кави у вишукуванні способів знищення мого переслідувача. Власне, в те, що його вдасться знищити принаймні зараз, я не дуже вірив. Хай так. Але мені потрібно завдати йому хоч якоїсь шкоди. Довести самому собі, що таке можливо, що з ним можна боротися. Мене бісило усвідомлення того, як він безжально та методично робить свою справу. Несподівано я пригадав старовинну гравюру на замках своєї рушниці. Порівняння напросилося мимоволі. Існують породи гончаків, які не летять за дичиною, як інші, в суцільному екстазі з божевільним гавкотом, з надією схопити її. Такий гончак іде по сліду спокійно та неквапно. Натомість він ніколи не загубить сліду й не втомиться, здатний робити це годинами і навіть днями. А десь за деревом, заручившись терпінням, тихо стоїть мисливець. І звір, що плутає сліди, намагаючись позбутися невтомного переслідувача, який учепився, немов реп’ях, рано чи пізно пройде поблизу нього. Гримить постріл. Все скінчено.

Я підвівся, вражений цією принципово новою думкою. А що як я також його дичина? Що як він, наче той висловухий неповороткий гончак, не може завдати ніякої шкоди і лише лякає здобич, тобто мене, своїм невтомним переслідуванням? У такому разі повинен існувати і той, хто причаївся десь в очікуванні моменту, коли я нарешті опинюся там, де треба, щоб натиснути на гачок. Хто він?

І я пригадав, як двічі вже опинявся на волосинку від загибелі, відтоді як пес почав переслідувати мене. Як я задихався, привалений землею у погребі; згадався обріз у руці вбивці з непохитним поглядом. Можливо, в один з цих моментів я і мав, нарешті, перетворитися на його трофей? Просто йому не пощастило. Але гони ще тривають…

Хто ж він? Осягнути це було понад