Читати книгу - "Останній світ"

Філомела впиралася, не хотіла входити до темної линварні, не хотіла взагалі нікуди йти, хотіла спати. Біля розчинених навстіж дверей жінки — дві чорні тіні на темно-сірому тлі подвір'я — посідали на долівку. Котта мовчав — спершу приголомшений і розгублений, а потім охоплений страхом, що одне-однісіньке слово, один-однісінький крок може їх сполохати і вони кинуться навтіки або від жаху скрикнуть і цим накличуть на себе оте мерехтливе світло й сокиру. Отож він почав нишком відхилятися в густу пітьму ніші, аж поки відчув поза спиною подих вітру, що залітав до будинку крізь розбите вікно.

Філомела притислася до огрядного теплого сестриного тіла й невдовзі заснула; і хоч заспокоювати її вже не треба було, Прокна все шепотіла й шепотіла їй на вухо, так ніби тепер, через стільки років мовчання, прагнула ще раз згадати кожен утрачений день і збагатити згаслу Філомелину пам'ять ще однією розповіддю.

А потім на Котту налягла така втома, що тихий, на диво лагідний Прокнин голос часом долинав до нього вже немовби десь іздалеку-здалеку. Так вони й сиділи втрьох серед ночі, зв'язані самим цим неспинним голосом, що проникав у сни скаліченої Філомели й у Коттину втому. Цей чарівний, заспокійливий голос так його заворожував, що зрештою він почав слухати вже не слова й речення, а лише їхнє мелодійне бриніння, і помалу забув і про Терея, й про небезпеку. Так година за годиною спливла ніч.

Скоро мало світати, за ніч вітер розігнав і хмари, й туман.

Нараз Котта прокинувся з короткого сну, і йому здалося, що ввесь линварів будинок сповнений тихим лагідним голосом, співом таким чарівним, неначе до Прокни повернулась і її врода, й молодість, і втрачене щастя. Та коли Котта підвів голову, щоб розгледіти в темряві бодай натяк на це перетворення, раптом побачив у дверях різника. Побачив тьмавий полиск його сокири. Терей таки знайшов синову вбивцю.

Що сталося наступної миті, було тільки сповненням пророцтва, яке вже давно стояло на трахілських клаптиках та прапорцях.

Спів урвався. Терєй заніс над галовою сокиру, аби вчинити те, що йому наказувала вчинити скорбота й ненависть. Він підскочив до своїх жертв, але з-під стіни скинулися не руки двох жінок — спурхнули, розпростерши крила, дві сполохані пташки. Їхні назви також були вже записані в трахілському хранилищі: ластівка й соловейко. Перш ніж криве Тереєве сокирище обернулося на довгий дзьоб, його руки — на крила, а чуб — на чорне та буре пір'я, врятовані пташки, шалено б'ючи крильми, перетнули линварню, вилетіли крізь розбиті шибки надвір і зникли у ще по-нічному синьому небі. А вслід за ними стрімко, хоч і плавно, шугнув, ніби здоганяючи Прокнин голос, одуд.

Цього ранку сонце вставало з блискучого, мерехтливого моря й осявало на узбережжі зовсім інші, перемінені гори. До неба зводилася нова гора, звільнена від туманів та хмаровиння дощової пори, обрамлена гостроверхими гребенями, осипами та завалами кам'яних лавин. Схили гори вкривала буйна зелень, а верх увінчували вічні сніги. Натужно спинаючись із земних надр до зір, це громаддя здіймалося над субтропічною рослинністю узбережжя аж до темно-синіх крижаних хмар. Будь-який гуркіт викидів, рокіт потоків ріні й навіть м'який шурхіт піску — все тепер змовкло. Зморена тиша залягла над зворами та схилами.

Нестямно, по-дитячому радий, сидів Котта самотою в линварні під своїм розпанаханим склепінням, перебирав клаптики гірлянд, вивільняв од вусиків та листочків берізки обписані прапорці й прочитував уголос у порожній кімнаті написи, як ото людина, що перебирає мотлох і востаннє називає речі, перше ніж навіки з ними розлучитися.

На тих клаптиках стояло, що Терей був одудом, Прокна — соловейком, Ехо — луною, а Лікаон — вовком… На трахілських каменях колись тріпотіли під вітром оці аж тут прочитані Коттою долі не тільки колишніх, а й майбутніх мешканців залізного міста. На одному з полотняних клаптиків траплялася й назва того увінчаного снігом громаддя, чиє мерехтіння Котта бачив з розбитото вікна, — Олімп. Він кидав на узбережжя Томів могутнішу тінь, ніж будь-яка інша гора, що здіймалася в усі часи над Чорним морем.

Коли залізне місто спроквола виступило з цієї тіні, а Котта вийшов з линваревого будинку, була вже обідня пора. Сонце стояло в зеніті, мов розпечений до білого образ вогню. Фіней саме вдобрював бурякову грядку деревним попелом. Побачивши римлянина, що простував вуличкою, винар покрутив пальцем біля скроні: мовляв, божевільний, та й годі. Атож, цей римлянин, либонь, таки стратився розуму. Він бурмотів щось сам собі під ніс, нічого довкола не помічаючи, на шиї — якесь плетиво зі шворок, ганчірок та берізки, що волочилося за ним, наче хвости паперових зміїв.

Котта не чув слів, які лунали йому вслід, не помічав і рук, що махали до нього; він, мабуть, дослухався до чаїного кигикання, гуркоту прибою, пташиного співу та шурхоту пальмових віял на вітрі. Але жоден людський голос уже не проникав у його свідомість. Перед очима стояли тільки картини, що їх провіщали йому оті написи на трахілських клаптиках: різників будинок тепер був усього лиш порослою мохом скелею, де зграя ворон чистила дзьоби; вулиці являли собою ущелини в розквітлих колючих заростях, а мешканці тих вулиць пооберталися в каміння, птахів, вовків та в порожнє відлуння. Над Арахниною скелею з галасом знялася величезна чаїна зграя: вивільнившись із петель попрілих гобеленів, птахи злетіли в безхмарне блакитне небо.

Сповнений утіхи, що з кожним кроком у ньому наростала й час від часу вихлюпувала тихеньким хихотінням, Котта підіймався всипаними рінню голими схилами в бік Трахіли, до тієї нової гори. Тут ступав