Читати книгу - "Замах на бродягу"

Видно, Антоніо пройшов у небіжчика добру школу! Комісар раптом помітив, що крізь юрму до нього наближається молодий італієць з розгорнутим блокнотиком у руці.

— Вам залишити місце?

Мегре хитнув головою. В натовпі він уже угледів адвоката і, вправно працюючи ліктями, попрямував до нього.

— Чудовий похорон, правда? — майже як Мікі мовив він, наздогнавши Гайяра, який уже вибрався на простір. — Ви не їдете на кладовище?

— В мене термінова робота… До того ж мене ніхто не запрошував…

— Тут весь Монмартр…

Похоронний кортеж вже віддалявся. Люди поступово розходилися.

— Певно, серед них чимало ваших клієнтів…

— Нічого не вдієш — така в мене професія…

І, раптом змінивши тему, очевидно, неприємної йому розмови, Гайяр запитав:

— Ну, ви натрапили на слід?

— Точніше буде: майже натрапив.

— Як це розуміти?

— Мені бракує головного: я не бачу мотиву для злочину…

— А все інше у вас уже є?

— Поки що, на жаль, у мене немає доказів!.. Ви вчора не виїздили на лоно природи?

Гайяр спантеличено глянув на нього.

— Чому ви мене про це запитуєте?

Разом з натовпом вони рушили вгору по вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт, що рідко бувала такою людною в цей ранковий час, проминули «Святого апостола». На місці вітрини і фотографіями роздягнених жінок чорнів некролог.

— Просто так… — відповів Мегре. — Більшість парижан виїздить у неділю за місто… Ми з жінкою теж виїздили…

— Моя жінка вже давно навіть не виходить із дому.

— Отже, ви проводите неділі вдома?

— В мене завжди багато роботи… Вам, здається, в той бік?

Мегре немов не чув запитання і, замість до центру міста, спокійно йшов поруч з адвокатом, аж поки вони не звернули на Ля-Брюйєр. Перед особняком Гайяра на своєму звичайному місці стояв розкішний блакитний лімузин.

Мовчанка ставала нестерпною. Адвокат дістав ключі, але Мегре навіть не збирався прощатися.

— Я знаю, як ви заклопотані, і тому не пропоную вам зайти…

— А я саме хотів просити у вас дозволу подзвонити…

Гайяр відчинив двері.

— Заходьте… Телефон у кабінеті…

З приймальні їм назустріч вийшла секретарка — жінка років під тридцять.

— Вам двічі дзвонили, — мовила вона до адвоката, не звертаючи уваги на Мегре. — З Ліона і з Канн…

— Стривайте, Люсет…

Вигляд у Гайяра був дуже стурбований.

— Ви хочете подзвонити до міста?.. Телефон перед вами…

— Дякую…

Крізь вікно було видно охайний вибрукуваний двір, посеред якого зеленіла розлога липа. Мегре стоячи набрав номер.

— Алло!.. Інспектор Ляпуент уже повернувся?.. Попросіть його, будь ласка, до телефону… Дякую… Так… Алло? Ляпуент? Ти знайшов, що шукав?

Він довго слухав відповідь Ляпуента.

Стоячи біля свого стола, Гайяр знервовано перекладав з місця на місце якісь теки.

— Так, так… Я розумію… Головне — точні дати… Він підписав своє свідчення?.. Ні, я на Ля-Брюйєр… Люка вже на роботі?.. Ще не прийшов?..

Розмовляючи, він уважно оглядав подвір'я, де на асфальтовій доріжці метушилися дрозди. Перед вікном раз у раз мелькав силует адвоката, який уже демонстративно ходив по кімнаті.

— Так, почекай… Я незабаром буду і, здається, не з порожніми руками…

Врешті, він також мав право розіграти свою невеличку комедію! Поклавши трубку, Мегре винувато глянув на адвоката і зніяковіло почухав потилицю.

Гайяр пильно стежив за кожним його рухом, не наважуючись заговорити. Мегре теж не поспішав. Коли нарешті він порушив мовчанку, в його голосі бринів легкий докір.

— Я не думав, що у вас така ледача пам'ять, месьє Гайяр.

— Цебто як?

— Чи, може, ви просто не сказали мені правду… Тільки чому?

— Що ви маєте на увазі?

— А то ви й не знаєте?

— Клянусь честю, що…

Ще кілька хвилин тому метр Гайяр був великий і дужий, упевнений в собі. Зараз він скоріше нагадував упійманого на гарячому хлопчиська, який намагається прикинутися безневинним.

— Я ніяк не розумію, що ви хочете сказати…

— Дозвольте запалити?

— Будь ласка…

Мегре заходився неквапливо набивати люльку. Обличчя в нього було насуплене, як у людини, котрій доводиться робити щось глибоко їй неприємне.

— Може, сядете? — запропонував Гайяр.

— Ні, я ж усього на хвильку, скоро… минулого разу, в п'ятницю, я запитував у вас про машину…

— Цілком можливо… Тоді ми розмовляли про все на світі… До того ж я був так вражений новиною, що міг нЕ пам'ятати якихось дрібниць…

— Ви мені сказали, що ваша машина здебільшого стоїть перед будинком… І вдень і вночі…

— Певна річ… Ви самі можете в цьому переконатися. До речі, вона й зараз там.

— Але нещодавно впродовж кількох днів її там не було…

Адвокат удав, ніби силкується щось пригадати.

— Стривайте…

Він раптом страшенно почервонів, і Мегре стало навіть трохи жаль його. Відчувалось, ціною яких зусиль йому вдавалося зберегти оце зовнішнє самовладання.

— Я точно не пригадую, коли це було — того чи позатого тижня, але машину справді віддавали в ремонт… Я можу запитати в секретарки… Це вона про все домовлялася… А втім, він не поспішав виконати свою обіцянку.

— Запросіть її!

Гайяр відчинив двері.

— Зайдіть на хвилинку… Комісар хоче у вас дещо запитати…

— Не хвилюйтесь, мадмуазель… Це досить безневинне запитання… Я хотів би знати, коли саме