Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Високий чоловік у чорних джинсах та футболці такого ж кольору. На грудях білий напис. Світле волосся, сірі очі, обличчя, можна сказати, що, можна сказати, приваблює. Напевно, трохи старший за мене. То не визначити. І… я бачу його вперше.

– Добрий... день, – кажу, спантеличено розглядаючи з ніг до голови. – А ви…

– Я – Артем, – відповідає він і раптово посміхається. Посмішка приємна. – Шеф сказав, що вас треба забрати.

Я стою та ляскаю віями, не розуміючи, що відбувається. Артем, здається, теж зрозумів, що я без інформації. І дещо губиться…

Але тут на допомогу приходить Анька. Вислизає з кухні, діловито розштовхує всіх локітками, стає перед Артемом, уважно вивчає. Якоїсь миті він гмикає. Мовляв, яка ципа. Анька не тушкується, повертає йому такий самий погляд.

–  Що відбувається? – дзвінко питає вона.

І до мене раптово доходить: Дамір сказав, що мені треба зібрати речі. Я охаю та притискаю долоні до щоки. Артем та Анька дивляться на мене майже однаковим поглядом.

– Я так розумію, ви ще не збиралися, – нарешті вимовляє він. – Доведеться тоді зробити це швидше. Я чекатиму. Без вас сказано не повертатись.

– А якщо я ... – несміливо починаю, не вірячи, що таке відбувається насправді.

– Без «якщо», – відрізає Артем. – Якщо шеф сказав, значить, так і буде. Не хвилюйтеся, доставлю в цілості та безпеці. Тож збирайтеся, Поліно.

Я безпорадно дивлюся на Аньку у пошуках підтримки. При цьому сама не зовсім розумію, що хочу почути. Їхати й хочеться, аж душа завмирає, й страшно. Як ось так прийти до малознайомого чоловіка?

Зовсім заплуталася та не знаю, що робити.

Анька приймає рішення швидко.

– Артеме, проходьте на кухню, там є піца та чай. Ми зараз… збиратимемося.

Не встигаю відкрити рота, як мене вона хапає за руку та тягне до кімнати.

– Аню… – видихаю я.

– Що ж, подруго, раз по тебе приїхали, треба ворушитися.

– Тобто вважаєш, що я маю поїхати?

Анька дивиться на мене як ненормальну:

– Маю сумнів, що якщо ти не поїдеш, то це вирішить питання. До того ж, подумай, Поліно, що з роботою в тебе не клеїться, звільняться все одно доведеться. Тому хоч матимеш поруч сильне чоловіче плече. Кулак він уже свій показав.

Насправді показав не лише кулак, але я нічого не говорю. Бо зараз не час.

І раптом усвідомлюю, що ніколи не переїжджала до хлопця та гадки не маю, що брати з собою. Анька гмикає, відчиняє шафу та починає достатні речі.

– Та вже, Полю, зі шмотками в тебе не розженешся.

– Нормальні шмотки, – бурчу я.

– Цілком. Але зовсім не сексуальні. А в тебе там буде самець та тестостерону із полум'ям.

Відчуваю, що вуха починають горіти від збентеження.

– Я за гігієнічними речами!

І відразу вискакую в коридор, бачу, що Артем не доносить до рота шматок піци, здивовано дивлячись на мене.

– Все йде за планом, – бурмочу я та влітаю у ванну.

Хапаю все поспіль. Потім силоміць волі зупиняю себе, шумно видихаю, дивлюся на відображення в дзеркало. Рум'яна, скуйовджена, очі горять. Господи, про що я тільки думаю? А внутрішній голос уже підказує: про непристойне... Про те, що спатиму з ним в одному ліжку, вставатиму, потім піду в душ, а він мене зможе наздогнати, і...

Я прикриваю очі, серце б'ється як ненормальне.

Ні, це ти, Поліно, ненормальна. Про що ти взагалі думаєш? Про чоловіка. Про його ідеальне тіло, про кубики на пресі, про широкі груди, про вмілі руки та губи.

Мотаю головою так, що волосся аж плескає по плечах.

Зберися, Поліно.

Виходжу знову в коридор, абияк узявши себе в руки. Анька, як діловитий бурундук, щось запихає у чемодан.

– Ось готово, – сповіщає вона. – Спочатку вистачить, а там щось придумаєте.

Я підозріло кошуся на валізу.

– Що там?

– Речі, – хмикає подруга. – Твої. Не хвилюйся, нічого несподіваного туди не підклала, то все нормально. Давай, переодягайся, бо Артем там напевно всю піцу зжер.

Я зітхаю, розуміючи, що вона має рацію. Тому просто беру джинси, футболку та…

– Ні! – Раптом різко говорить Анька.

– Що ні? – гублюся я.

Вона закочує очі:

– Дав бог сором’язливу подружку та зовсім не кокетку. Ну, які джинси, Полю? Давай, натягуй сукню.

– Навіщо? – ойкаю я.

Здається, Аня готова знову закотити очі. У цей момент у кімнату заглядає Артем.

– Я буду вдячний, якщо ви трохи прискоритеся, бо мені шеф вже дзвонив.

Розумію, що виходу немає, краще робити, що каже Ганна. Тому чекаю, доки Артем вийде та швидко переодягаюся.

Речей виявляється небагато. Здається, хлопець щиро здивований. Напевне думав, що його шеф вибрав фіфу, суцільно обвішану цяцьками та шмотками. На жаль, любий, що є, тобто.

Ми спускаємось у двір.

Артем приїхав на сірому позашляховику. Так, у такий увійшов би з десяток валіз, ще й собачка в сумочці.

Артем завантажує валізу в багажник.

– Я поїду з вами, – раптово заявляє Ганна.

Сама не підозрюючи, що до цього була настільки напружена, я лише полегшено видихаю.

Артему, здається, однаково. Він не заперечує проти Аніної компанії. Кидає погляд у бік ларьку з кавою.

– Дівчата, я за еспресо та їдемо. Кому що?

Я відразу хочу тихо відмовитися, але Анька тикає мене під лікоть.

– Два капучіно, – каже вона. – З пінкою.

Артем відступає.

Я тільки хитаю головою. Ось же… активна.

Якоїсь миті відчуваю, що спину ніби хтось пронизує поглядом. Дивне почуття, але, певно, кожен із нас щось подібне відчував. Коли стоїш, нікого не чіпаєш і тут наче щось тобі починає заважати під лопаткою.

Намагаючись зрозуміти, хто може мене так роздивлятися, я повільно обертаюсь. Бачу ще одну машину. Того ж самого кольору. Шалено дорогу, я, напевно, за все життя на таку не зароблю.

Вікно біля сидіння водія опущено.

І на мене невідривно дивиться якийсь чоловік.