Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

Рівні ряди яблунь, поріділе плетиво гілок. Зараз у повітрі – вологий подих дощу, потепліло, хоч зранку була паморозь. Знов повернулась подумки до жандармів біля Лук’янівської в’язниці. Вони не пустили її всередину, однак якийсь поважний чиновник зумів з легкістю забрати Барбару з тієї темної вежі. Барбару, яка лишалась її останньою ниточкою до сестри. Ниточкою, яка давала надію на те, що цей незрозумілий лабіринт розслідування врешті скінчиться, вона вийде з нього і знайде Віру.

Подумала про це й здригнулась. Лабіринт – не єдина небезпека. Десь тут ховається чудовисько. Хтозна, що воно планує. Хтозна, що сталося з Вірою. Вони й справді схожі на Федру й Аріадну. Ось тільки Тесея в їхній казці не було. Був Мінотавр.

Хвіртка рипнула, примусивши її здригнутися. Вона очікувала побачити господаря будинку, але й сама не зрозуміла, коли почала усміхатися, завваживши другу постать.

– Міро! – привітався окликом Тарас Адамович. – Як добре, що ви тут.

І вона подумала про те, що це й справді добре. Усміхнулась, підвелась зі стільця, зупинилась на краєчку доріжки.

– Тарасе Адамовичу, – тихо сказала. – Пане Менчиць!

Молодий слідчий вже простував до неї, ніяково усміхаючись.

– Я… – почала дівчина, збираючи думки і слова докупи. – Барбара Злотик!

Тарас Адамович, зупинившись, здивовано поглянув на неї.

– Я була сьогодні біля Лук’янівської в’язниці, – пояснила вона, переводячи погляд з одного обличчя на друге.

Яків Менчиць мовчав. Тарас Адамович промовив:

– О, то ви вже знаєте?

– Так! Барбару Злотик забрали слідчі. З’явилась нова інформація? Про що ви дізнались?

Яків Менчиць втупився поглядом у землю. Тарас Адамович зазирнув їй в очі.

– Міро…

Продовжив після павзи:

– Барбару Злотик справді забрали з Лук’янівської в’язниці. Однак це зробили не слідчі. Ми маємо всі підстави вважати, що її забрав Міхал Досковський.

Вона ковзнула поглядом по його обличчю, знову подивилася на небо крізь заплутані гілки яблунь. Відступила до ганку і опустилась на лаву. Згадались слова жандарма. «Франт франтом». Напевне, вона зрозуміла це ще тоді, просто боялась собі зізнатись. Напевне, Аріадна теж зрозуміла, що Тесей покине її, однак боялась собі зізнатися, аж поки не побачила корабель, що танув на горизонті.

Зараз на горизонті розтанула її остання надія знайти сестру.

XXV. Янгол, що згортає небо

Імператор пробув у місті кілька днів. Про те, що візит його величності завершився, Мірі говорили сумні, трохи прим’яті холодними поцілунками вітру, низки гірлянд. Звісно, містяни знов прикрасять Київ вже за місяць – наближалась зима, а з нею й різдвяні розваги. У театрах ставитимуть благодійні вистави, віддаючи зібрані гроші шпиталям. У «Семадені» частіше подаватимуть какао й гарячий шоколад. Жіноцтво вбереться в хутро, а також шалики й хустки, яскравіші за гірлянди. Однак їй здавалось, що місто все одно буде сірим, порожнім і байдужим, хоч і намагатиметься прикрасити свої вулиці. Місто без Віри.

Мирослава Томашевич вже три дні не приходила до Тараса Адамовича. Блукала вулицями, зрідка струшувала з себе серпанок напівзабуття й нарешті усвідомлювала, що прийшла на лекцію. Курсистки шепотілися, однак ні про що не запитували. Інколи в пам’яті зринало сумне посіріле обличчя Якова Менчиця.

В поліції їм сказали, що схожих за описом на Барбару Злотик та Міхала Досковського людей бачили на вокзалі. Титулярний радник Репойто-Дуб’яго запевняв їх, що злочинці покинули місто. Пропонував Мірі склянку води, скроплену кількома краплями коньяку. Міра відмовлялась. Слідчі та агенти снували Андріївським узвозом, опитуючи повій про зниклих дівчат. Яків Менчиць говорив їй щось про те, що поліція обшукала квартиру, яка фігурувала у оголошеннях Київського товариства садівництва. Він намагався переконати її, що «збирачі гіацинтів» згорнули свою діяльність у Києві.

– То вони поїхали з міста разом з імператором? – кидала Міра, уриваючи його пояснення на пів слові.

Він мовчав.

– Ми продовжимо розслідування в Одесі, я зв’яжусь з колишніми колегами, – казав їй Тарас Адамович.

Міра не відповідала. Вирішила не навідуватися до його садиби, однак у другій половині дня нерідко ловила себе на думці, що ноги самі несуть на Олегівську звичним маршрутом. Змушувала себе рвучко розвернутися, йшла, намагаючись сховатись від розпачу десь у центрі, на гомінких вулицях поблизу кав’ярень та магазинів. На третій день отямилась біля Опери, вже хотіла піти геть, як знайомий голос гукнув:

– Міро!

Озирнулась. На східцях темніла струнка фігура Олега Щербака. Художник легко збіг униз, привітно усміхнувся.

– Давно вас не бачив.

– Так. Я вас теж.

– Щось, – він зробив обережну павзу, – сталося?

Вона не хотіла зараз говорити з ним, та й, власне, з будь-ким іншим. Глухо відповіла:

– Навпаки. Зовсім нічого. Ми так і не знайшли Віру.

Він мовчав. Певно дібрати слова в такій ситуації було непросто. Врешті запитав:

– А розслідування? Тарас Адамович…

– Глухий кут, – вона стенула плечима. – Підозрювані виїхали з міста.

– Але ж можна переслідувати їх!

– Так, напевно.

– І Тарас Адамович зробить це…

– Сумніваюсь. Востаннє ми говорили з ним три дні тому. Здається, він збирається на вечірку в мансарді Олександри Екстер.

Художник узяв її за руку.

– Але ж… Можливо, це потрібно для розслідування?

– Або він хоче просто розважитися й прилучитися до мистецтва.

Він мовчав. Вона теж не намагалась перервати павзу. Врешті запитала:

– Ви теж підете туди? На вечірку?

– Не думаю.

– Чому?

– Мене важко назвати поціновувачем таланту Екстер. Я намагаюсь зрозуміти, але… – він розвів руками, – не впевнений в її експериментах, особливо, якщо вона втручається в сценічне мистецтво й балет.

Міра байдуже подивилась крізь нього.

– Втручається?

– Зараз вона працює над костюмами до «Фаміри Кефареда» – я знаю, бо Корчинський теж допомагає. Вони хочуть розмалювати ноги й руки балерин, аби було видно рельєф м’язів, уявляєте? І щоб дівчата танцювали босоніж! Вакханки…

– Теж вакханки? Ніжинська любить вакханок. Віра…теж.

Вони помовчали. Листопад дихав морозним духом, примушував щоки рожевіти. Міра сховала руки в муфту, зіщулилась – вітер нахабно торкався її шиї, забирався