Читати книгу - "Здіймається буря"

— Гарно, — із полегшенням відповів Одновус. — Прикро було чути про вогонь. Я знаю, наскільки важко для Клану бути вигнаним із власного дому.

Вітряний вояк співчутливо поглянув на Вогнесерда.

— Ми повернулися до табору, відбудували його, як тільки могли. Невдовзі й ліс має відрости, — Громовий воєвода намагався звучати впевнено.

— Це добра звістка, — нявкнув Одновус. — Знаєш, ми зараз так почуваємось, наче ніколи й не покидали табору. Цього зеленлисту народилося чимало кошенят, а кошеня Ранньоквітки вже стало новаком. Зараз воно тут на своєму першому Зборищі.

Вогнесерд пригадав ту маленьку промоклу купку нещастя, яку допомагав нести крізь дощ геть із угідь Двоногів до табору Вітряного Клану. Він глянув туди, куди дивився Одновус, — на той бік галявини, на маленького брунатного котика. Хоч новак був дрібний, як і всі Вітряні коти, під короткою густою шерстю вже чітко вимальовувались м’язи.

Вогнесерд побачив, що Одновус раптом схилив голову. До них прямував Високозорий. Вітряний провідник, примружившись, глянув на Громового воєводу.

— Ми останнім часом часто бачили тебе, Вогнесерде, — зауважив він. — Те, що ти одного разу провів нас додому, ще не дає тобі права валандатися нашими землями.

— Мені таке вже казали, — відповів Вогнесерд.

Він примушував себе зберігати спокій, не видаючи голосом розчарування тим, як поставилися до них із Синьозіркою Вітряні вояки. Зрештою, під час Зборища панувало перемир’я, та й Високозорого він поважав. Вогнесерд витримав пильний погляд чорно-білого кота і твердо нявкнув:

— Проте потреби Клану для мене на першому місці.

Високозорий знову зиркнув на нього, а тоді легенько кивнув.

— Слова справжнього вояка. Я багато дізнався про тебе в дорозі, тому не здивувався, коли Синьозірка призначила тебе воєводою. — Вітряний провідник роззирнувся галявиною і додав: — Багато хто думав, що такий молодий кіт нізащо не потягне цей величезний тягар відповідальності. Я до них не належав.

Вогнесерд почувався ні в сих ні в тих. Він не очікував такого компліменту від провідника Вітряного Клану, тож лише втішено замуркотів і вдячно кивнув.

— Де Синьозірка? — запитав Високозорий. — Я не бачу її серед ваших котів, — його голос звучав цілком буденно, але очі зраджували щиру цікавість.

— Громова провідниця ще недостатньо одужала для мандрів, — легко відповів Вогнесерд.

— Синьозірка постраждала від вогню?

— Нічого такого, від чого б вона не одужала, — нявкнув Вогнесерд, усім серцем сподіваючись, що каже правду.

Поруч із ним стривожено стрепенувся Одновус. Воєвода простежив за його поглядом. На галявину вийшли троє Тіньових котів, очолював їх Носошморг. Вогнесерд відчув неабияке полегшення, упізнавши одного із двох вояків, що йшли за сіро-білим медикотом. То був Дрібнохмар, який явно одужав від хвороби завдяки зусиллям Попелюшки.

Інші Клани позадкували від Тіньових котів, коли ті спинилися під Великим Каменем. Новини про хворобу явно швидко поширились лісом.

— Усе гаразд, — нявкнув Носошморг, наче прочитавши їхні думки. — Тіньовий Клан звільнився від пошесті. Мене вирядили наперед із проханням до вас усіх почекати із початком віча. Тіньовий провідник скоро підійде.

— І чому ж Ночезір так запізнюється? — озвався Високозорий, не відходячи від Вогнесерда.

— Ночезір мертвий, — глухо відповів Носошморг.

Коти збентежено зашепотіли між собою, і їхній шепіт лунав, ніби тихий вітерець, що шелестить у листі, Вогнесерд же заплющив очі. Як міг померти Тіньовий провідник? Він же геть нещодавно одержав свої дев’ять життів. Що за жахлива недуга! Не дивно, що Дрібнохмар і Білогорлик так боялися повертатись до табору.

— То замість нього прийде Попелюх? — озвався Білошторм, згадавши про Тіньового воєводу.

Медикіт потупив очі.

— Попелюх одним із перших помер від пошесті.

— То хто ж ваш новий провідник? — запитав Кривозір, виходячи із тіней по той бік Великого Каменя.

Носошморг підвів погляд на Річкового провідника.

— Самі побачите. Скоро він і сам тут буде.

— Пробачте, — промурмотів Вогнесерд до Високозорого й Одновуса. — Я хочу дечим поділитися з Носошморгом.

Він рушив туди, де стояв Тіньовий медикіт, оточений гуртом вояків та новаків, яким аж у лапах крутило від нетерплячки дізнатися, хто став новим Тіньовим провідником. А ще цікаво було, як цей старий відреагує на звістку про смерть Жовтоіклої.

Носошморг останнім часом бачив стільки смертей, що ця, либонь, уже й не надто його вразить. Проте Вогнесерд знав, що повинен розповісти йому про це сам-на-сам, перш ніж зробити заяву з Великого Каменя. Зрештою, то саме Жовтоікла навчала Носошморга, коли він мав стати Тіньовим медикотом. Між ними, мабуть, існував сильний зв’язок.

Вогнесерд хвостом подав знак Носошморгу. Медикіт, здавалося, відчув неабияке полегшення, отримавши нагоду вийти з цього кола зацікавлених облич, і рушив за воєводою до тихшої місцини під одним із дубів.

— Що таке? — запитав він.

— Жовтоікла померла, — нявкнув Вогнесерд, відчуваючи, як нова хвиля скорботи накочує на його серце.

Очі Носошморга затуманилися від горя. Сіро-білий кіт схилив голову, а Вогнесерд вів далі:

— Вона загинула, рятуючи побратима від вогню. Зоряний Клан вшанує її хоробрість.

Медикіт не відповів, а лише захитав головою з боку на бік. Вогнесерд відчув, як і у нього горе стало клубком у горлі, але він не міг зараз піддатися почуттям. Воєвода носом торкнувся голови Носошморга і швидко пішов геть.

Коти вже стривожено бродили галявиною, нявкаючи все гучніше.

— Ми не можемо довше чекати! — долинуло до Вогнесерда гучне мурмотіння якогось вояка, очевидно, адресоване сусіду. — Місяць скоро сяде.

— Якщо цей новий провідник запізнюється, це його біда, — погодилась Мишошубка.

Вогнесерд добре розумів, чому вона хоче швидше покінчити з вічем і повернутись до табору. Коли лісом бродить Тигрокіготь, жоден Клан не може почуватися в безпеці.

Він побачив білу пляму хутра посеред галявини — то Високозорий застрибнув на Великий Камінь. Кіт, очевидно, вирішив почати віче без Тіньового провідника. Кривозір і собі рушив до скелі. Вогнесерд зібрався на силі, готуючись до свого першого Зборища на чолі Клану і відчайдушно прагнучи застерегти інших котів від загрози, яка блукає лісом.

— Щасти, — воєвода відчув, як дихання Піскошторми скуйовдило його хутро.

Він озирнувся і лагідно торкнувся мордочкою її теплої щоки, розуміючи, що сварку вже забуто. Тоді пішов повз інших котів до Великого Каменя і спинився, коли зі схилу позаду нього пролунав крик:

— Він тут!

Вогнесерд озирнувся і побачив, як Темносмуг гусаком тягне шию, але сам нічого не бачив. Коти перед ним стали на задні лапи, аби тільки побачити нового Тіньового провідника, який рухався крізь юрбу. Темносмуг раптом здивовано прищулив вуха. Смугастий вояк негайно перевів погляд на Великий Камінь, його очі поблискували погано прихованим захватом. Вогнесерд знову озирнувся, намагаючись розгледіти, що ж викликало таку бурхливу реакцію його побратима.

В обрамленні холодного місячного сяйва він побачив масивні